Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Хелоу! — Марк з’являється невідомо звідки, а в мене ледь не стається серцевий напад.

— Привіт, — Оксана цілує хлопця в щоку. Сьогодні його волосся таке блідо-блакитне, з темно-синіми пасмами. 

— Знаєш, яку татуху хочеш? — він обіймає мене рукою за плечі.

— Ну, приблизно, — дуже хочеться попросити їх не задавати мені питання, щоб я не передумав.

— Ходімо, — Марк тягне мене в сторону невисокої будівлі з червоної цегли. — Ніка — моя стара подруга. Це вона робила, — він витягує вперед руку з татуюванням в японському стилі з карпами чорного та червоного кольору. 

Я очікував побачити голі цегляні стіни, купу малюнків, сигаретний дим під стелею, навіть горщик коноплі на підвіконні. Але мале приміщення, в якому знаходиться студія, скоріше нагадує кабінет лікаря. Все таке сліпучо-біле, що мені ріже очі. Так, купа малюнків на стінах є, але вони всі обережно займають собою поверхні, наче повішені за якимось алгоритмом. А між ними снує шнурок гірлянди м’якого жовтого кольору. На підвіконні не конопля, а лише фікуси та щось з жовтогарячими квіточками. На білому комоді обережно складені речі, а почесне місце займає колонка Marshall, грає панк-рок. В повітрі стоїть приємний запах апельсинів і якихось ароматичних паличок. В кутку скляний столик і два білих крісла. При чому зовсім різних, а на одному — ковдра оранжевого кольору. В мене в голові шок та дисонанс, тому що не такого я очікував. Але ця атмосфера добре впливає на мене. В такому місці не такий великий ризик піймати якусь заразу, або нарватись на агресивного наркомана. 

 — Марк! — білі (ну хто б сумнівався) двері з іншої частини кімнати відкриваються і з’являється дівчина в яскраво-жовтому комбінезоні. Ні, серйозно, в неї якийсь пунктик на білому та всіх відтінках жовтого. 

 — Привіт, — хлопець обіймає її, — ось тобі клієнт. Ти в нього перша, будь делікатною.

 — Ніка, — вона стискає мою руку, — що бити будемо?

Оксана з Марком виходять на вулицю, щоб покурити, а я дивлюся на моє майбутнє тату, що зараз ще спочиває на папері. Ніка чудово намалювала те, що я намагався пояснити словами. Дівчина якраз готує робоче місце: замотує плівкою спеціальну підставку, підключає машинку, наливає чорнила в якусь штуку, схожу на ковпачок. Мені все ще страшно, але я відчуваю приємне піднесення. Майже перший раз в житті я роблю те, що мені хочеться. Моє перше татуювання. 

— А це боляче? — червонію, бо звучить так по-дитячому. 

— Ні, на тому місці, де ти вибрав — не боляче, — Ніка посміхається. Напевно, вона звикла до таких дурнуватих питань.

— Буде жарт про комарика? — Марк з Ксю повертаються.

— Іди собі кави краще зроби, — Ніка махає рукою в сторону інших дверей, — там є кавоварка і чашки. 

— Ми всім зробимо, — Ксю йде в ту сторону, — Саш, тобі чорну чи з молоком?

За дверима чутно, як шумить кавоварка. Але цей звук стає фоновим, коли я чую, як починає працювати тату-машинка. Серце починає швидко-швидко скакати в грудях. Ще не пізно відмовитися? 

Це не так вже й боляче. Шкіра трохи горить під плівкою, але я задоволений, як Джипсі, коли йому дають смаколик. Ксю робить тисячу і одну фотографію процесу, і я скидаю пару знімків мамі та в Інстаграм. Вона спочатку висилає цілу купу смайликів: здивований, з очима сердечками і мавпочки, що закриває собі рота руками. А наступне повідомлення викликає тепло у всьому тілі.

Мама:

Це супер! Тобі дуже пасує, сонечко

Я тепер теж хочу

Викручую руку в різні сторони, щоб ліпше роздивитися татуювання. Це малюнок інопланетянина, така голова зеленого чоловічка, тільки без кольору. А одну половину його обличчя закривають квіти. Мені дуже подобається. А ще подобається те, що вона унікальна. Як кожна людина, котрій присвячений цей малюнок. Кожному інопланетянину, котрий несе в світ мистецтво. Я теж частинка цього. Відправляю кілька фотографій Ернестові. 

неХемінгуей:

Ого

Тебе я бачу ні на хвилину не можна самого залишити:)

Ти знову в лінзах?

Я:

Ще трохи соромлюсь окулярів

неХемінгуей:

Ти хоч можеш уявити, який ти в них сексі?

А малюнок дуже крутий 

Вже хочу побачити наживо

Я:

Ввечері вдягну окуляри, чесно

неХемінгуей:

Буду чекати тебе, сонце 

Коли він називає мене сонцем, серце робить кульбіти під ребрами. Я не можу не посміхатися. Наче всі гарні емоції всередині зібралися в один букет, і я їх відчуваю. 

***

На чотири секунди вдих, чотири секунди затримую повітря, ще на чотири — видих. Я намагаюся заспокоїтись, але нерви так напружені, що я навіть не чую музику в навушниках. В трамваї багато людей, і мене притискає до вікна якась жінка з торбами у клітинку. В неї страшенно несе солодкими парфюмами, від яких дупа злипається. Тому припиняю свої вправи для дихання. Вже за годину вирішиться моє майбутнє. Привіт, Сірі, як пройде моя співбесіда? Але в голові немає асистента, який би мені підказав, що на мене чекає далі. В голові просто паніка тарганів, які бігають по колу і кричать. І за цим криком не чую своїх думок. Треба просто уявити, що це ще один виступ на сцені. Дуже важливий виступ на сцені. Імпровізація. Тексту мені ніхто не давав, та й сценарію немає. Але я вчився у театральному училищі, і в мене були заняття з імпровізації. Отже, мені просто треба ввійти в свою стихію.