Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

– Звісно. Хіба це секрет?

Застигнувши на секунду, я відвела погляд, почуваючись трохи смішно. Справді, хіба це секрет? До того ж, наші стосунки наразі – це не одноразова зустріч чи розвага на деякий час, а з розрахунком на майбутнє. Ми обидва вже думаємо про сім'ю, наше спільне майбутнє, тож немає нічого надприродного, якщо про це дізнаються наші близькі й не тільки.

Згадавши про любителів пліткувати у нас на роботі, я подумки побажала собі удачі. Безумовно, коли справа дійде до роботи, тоді кількома реченнями точно не відбудешся. До того ж, коли я звільнялася, вже ходили чутки про наші стосунки з Сашком. І, реально, я зовсім не здивуюся, якщо Марія Петрівна, врешті-решт, скаже: «Я ж казала». Ось поза всякими сумнівами, вона буде дуже горда своєю проникливістю.

– Про що ти так серйозно думаєш, що зовсім мене не чуєш? – Запитав Саша, обійнявши мене.

– Думаю про те, скільки пліток буде на роботі. Вони ж там усім колективом точно історію кохання цілу придумають.

– Так і є.

– Так і є?

– Я випадково проговорився і сказав Віолі, що ми разом. Несподівано, але це дійшло до Марії Петрівни і зараз, наскільки мені відомо, це улюблена тема серед співробітників.

– Тоді мені точно варто взяти тривалу відпустку.

– Не хвилюйся, поговорять трохи і забудуть. А потім з'явиться нова тема для обговорення, і ніхто взагалі не звертатиме уваги на наші стосунки, – буденно проговорив чоловік. – Усім цікаво те, що нове.

– Ти так упевнений?

– Звичайно, я впевнений, – непохитно видихнув Саша, починаючи пестити мою шию. – Але ти так нічого й не сказала про зустріч із моїми батьками, – нагадав він хрипло.

– Зустрінемося, коли скажеш, – прошепотіла у відповідь, розуміючи, що ховатися чи тікати не вихід.

Взагалі, якщо так подумати, ніхто не застрахований у такій справі, як знайомство з батьками. І найчастіше від дівчини залежить не так уже й багато, звісно, якщо вона не придуркувата якась. Буває ж таке, що дівчина у всіх сенсах розумниця, красуня, господиня, але батькам вона все одно не подобається. Не так подивилася або занадто «гонорова».  Тому, звісно, в таких випадках краще просто познайомитися і тоді вже думати, що робити далі.

Та й, справді, я не вірю, що такого чоловіка, як Сашко, могли виховати погані люди. Безумовно, його батьки будуть такими ж серйозними, розумними і товариськими людьми. А так тільки питання часу, коли ми зможемо знайти спільну мову.

– Так просто?

– А ти чого чекав? – Жартівливо вдаривши Сашка по плечу, я насилу відійшла від нього, боячись знову заплутатися і вдатися до одвічного «танцю» кохання. – Думав, що я буду до останнього відмовлятися? Або знову втечу?

– Ні, звісно. Просто припускав, що мені доведеться довго і солодко тебе просити, – багатозначно видихнув він, хитро посміхнувшись.

– Тільки про одне й думаєш, – почервонівши від несподіванки, промовила суворо.

– А як не думати, якщо ти поруч?

– Усе, досить, ми так ніколи в клініку не потрапимо.

Не затримуючись у спальні, я поспішно вийшла і побачила у вітальні сніданок для двох. Поки я говорила з мамою, Саша вже встиг стіл накрити, завбачливий який. Утім, лукавити марно, мені було дуже приємно. Реально, в такій атмосфері любові і взаєморозуміння хочеться зустрічати кожен день, немов у казці якійсь.

– Поснідаємо, а потім поїмо.

– Добре, як скажеш, – слухняно погодилася, не в силах приховати задоволену посмішку.

Не здивуюся, якщо мої очі виблискували, немов зірки на небі. Здавалося, що в цей момент мені гори по плечу і море по коліно. Щоправда, чим уважнішим, ніжнішим до мене був Саша, тим менше мені хотілося кудись їхати. Було відчуття, що ніяка краса світу не може зрівнятися з однією такою миттю з коханим чоловіком.

Утім, тепер у нас точно буде не одна мить. До того ж, мені хотілося, як я спочатку і вирішила, пожити три місяці тільки для себе. Робити те, що хочу, без остраху і дурних забобонів.

– Не дивись, а їж. Уже й так охололо все, – поквапив мене Сашко.

– Приємного апетиту.

– І тобі, – усміхнувся він, ласкаво подивившись на мене.

Ось без зайвих прикрас, поїду у відпустку і повернуся з чіткою позицією на майбутнє. Спочатку з'їдемося з Сашею, після вийду на роботу, а там і про весілля з дітками подумаємо. У нас, між іншим, якраз той вік, коли можна не тільки думати, а й робити.

– Ти хочеш дітей? – Запитала прямо, від чого Саша подавився соком, надривно закашлявшись.

Здається, мене мама «вкусила». Утім, що ми не можемо між собою обговорити відкрито? Я ж не примушую, а лише запитую. До того ж, до дітей потрібно також готуватися завчасно, прочитати всяку корисну інформацію.

– Хочу, – здавлено видихнув чоловік, хапаючи ротом повітря.

– Відкашляйся спочатку, – зі сміхом промовила я.

– Дітей я хочу, але спочатку весілля, – протяжно видихнувши, підсумував чоловік. – І так, після весілля я хочу пожити трохи тільки для нас двох. Півроку, думаю, буде достатньо.

– Півроку точно вистачить?

– Думаєш, краще рік?

Голосно розсміявшись, я не могла відокремитися від думки, що мене скоро розпирати почне від щастя. Але, безумовно, такі плани на майбутнє мені подобаються!