Читати книгу - "Homo Deus"

Якби ви вирушили до Каїра чи Стамбула близько 1600 року, то побачили б там багатокультурний і толерантний метрополіє, де суніти, шиїти, православні, католики, вірмени, копти, євреї і навіть випадкові індуси жили поруч у відносній гармонії. Хоча вони вносили своє в протести й бунти і хоча Османська імперія звично пригнічувала людей на релігійній основі, це був ліберальний рай порівняно з Європою. Якби ви потім дісталися до тогочасного Парижа чи Лондона, то побачили б міста, сповнені релігійного екстремізму, у яких могли жити лише ті, хто належав до домінуючої секти. У Лондоні вони вбивали католиків, у Парижі вбивали протестантів, євреїв тривалий час виганяли, і ніхто при здоровому глузді навіть не мріяв дозволити мусульманам оселитися там. А все ж Наукова революція почалася в Лондоні й Парижі, а не в Каїрі та Стамбулі.

Звичною справою є змальовувати історію модерності як боротьбу між наукою і релігією. Теоретично і наука, і релігія більш за все зацікавлені в істині, а оскільки кожна з них відкриває відмінну істину, то вони приречені стикатися між собою. Насправді ані наука, ані релігія не дуже піклуються про істину, тож вони можуть легко порозумітися, співіснувати і навіть співпрацювати.

Релігія більш за все зацікавлена в порядку. Вона прагне створити і підтримувати соціальну структуру. Наука більш за все зацікавлена в силі. Через дослідження вона намагається набути сили, щоб лікувати хвороби, вигравати війни й виробляти їжу. Як індивіди науковці й священики можуть визнавати важливість істини, однак як колективні інститути наука й релігія віддають перевагу порядку й силі над істиною. Тож вони готують хороших компаньйонів. Безкомпромісний пошук істини — це духовний шлях, що рідко може залишатися в рамках релігійних чи наукових інститутів.

Таким чином, значно точніше було б розглядати сучасну історію як процес формулювання угоди між наукою й однією конкретною релігією, а саме гуманізмом. Сучасне суспільство вірить у гуманістичні догми й використовує науку не для того, щоб піддавати сумніву ці догми, а щоб впроваджувати їх. У XXI столітті навряд чи відбудеться заміна гуманістичних догм суто науковими теоріями. Однак домовленість, що пов’язує науку й гуманізм, цілком може розсипатися й поступитися місцем дуже відмінному типу угоди — між наукою та якоюсь новою постгуманістичною релігією. Наступні два розділи будуть присвячені розумінню сучасної домовленості між наукою та гуманізмом. Третя й заключна частина книжки пояснюватиме, чому ця домовленість розпадається і яка нова угода може її замінити.

Розділ 6. СУЧАСНА УГОДА

Сучасність — це угода. Усі ми підписуємо цю угоду в той день, коли з’являємося на світ, і вона регулює наше життя аж до тої хвилини, коли помремо. Дуже мало хто з нас може анулювати цю угоду або вийти за її рамки. Вона визначає, що ми їмо, де працюємо, про що мріємо, де живемо, кого любимо і як відходимо в інший світ.

На перший погляд, сучасність виглядає як неймовірно складна угода, оскільки мало хто намагався зрозуміти, що підписав. Це схоже на те, як ви завантажуєте якесь програмне забезпечення, і вас просять підписати супровідний контракт, що складається з десятків сторінок юридичних пунктів, — ви кидаєте погляд на нього, негайно переходите до останньої сторінки, відмічаєте «Я згоден» і негайно забуваєте про це. І все ж сучасність — несподівано проста угода. Увесь контракт можна подати в одній фразі: люди погоджуються поступитися смислом в обмін на силу.

До нинішніх часів більшість культур вірили, що люди грають свою роль у великому космічному плані. Цей план було складено всемогутніми богами чи вічними законами природи, і людство не може їх змінювати. Космічний план надав смислу людському життю, однак і обмежив людську силу. Люди були як актори на сцені. Сценарій надавав смислу кожному їхньому слову, рухові й жесту, однак накладав жорсткі обмеження на їхню гру. Гамлет не може вбити Клавдія в першому акті або виїхати з Данії й шукати прихистку в Індії. Шекспір цього не дозволив би. Подібно до цього, люди не можуть жити вічно, вони не можуть уникнути всіх хвороб і не можуть діяти, як їм заманеться. Цього немає в сценарії.

В обмін на надання сили досучасні люди вірили, що їхнє життя має сенс. Дійсно мало значення те, чи хоробро вони б’ються на полі бою, чи підтримують законного правителя, чи їдять заборонену їжу на сніданок, чи мають стосунки з сусідкою. Звичайно, це створювало певні незручності, однак давало людям психологічну захищеність від катастроф. Якщо ставалося щось жахливе — війна, чума чи засуха, люди втішали себе: «Ми всі граємо свої ролі у якійсь великій космічній драмі, складеній богами чи законами природи. Ми не співавтори сценарію, але можемо бути певні, що все відбувається з якоюсь метою. Навіть ця жахлива війна, чума й засуха мають своє місце в ширшій схемі речей. Більше того, ми можемо покластися на драматурга в тому, що ця оповідь справді має хороший і змістовний кінець. Тож навіть війна, чума й засуха будуть на краще, — якщо не зараз і не тут, то в потойбічному житті».

Сучасна культура відкидає цю віру у великий космічний план. Ми — не актори в якійсь драмі, більшій, ніж життя. Життя не має сценарію, не має драматурга, режисера, продюсера — і не має сенсу. Чи розуміє сучасна наука, Всесвіт — сліпий і безцільний процес, повний змісту і гніву, однак він нічого не означає. Протягом нашого нескінченно короткого перебування на планеті ми турбуємося й хвалимося тим чи тим, а потім про нас нічого не чути.

Оскільки немає жодного сценарію і оскільки люди не виконують жодних ролей у якійсь великій драмі, на нас можуть впасти жахливі речі, і жодна сила не прийде врятувати нас чи надати сенсу нашим стражданням. Не буде ані щасливого кінця, ані жахливого, ані будь-якого кінця взагалі. Події просто відбуваються, одна за одною. Сучасний світ не вірить у мету, а лише в причини. Якщо в сучасності є кредо, то воно звучить так: «Якась дурня відбувається».

З іншого боку, якщо відбувається якась дурня без будь-якого послідовного сценарію чи мети, то й люди теж не