Читати книгу - "Буллет-парк"

— Навіщо ти це зробила? Що за глупство?

— Я не розумію...

— Нащо ти сказала моїй дружині про ключ?

— Я не казала.

— А звідки ж вона знає?

— Не знаю.

Вона стенула плечима й опустила очі. Як у всіх упертих брехунів, у неї була глибока повага до правди, що виявлялась у жестах, які свідчили, що вона бреше. Чарлі зрозумів, що все намарне. Навіть коли б він вичавив з себе всю силу, то й то нічого не досягнув би. А якби навіть і вибив у неї зізнання, то що це дасть?

— Я хочу пити,— простогнав він. — Налий мені чогось.

— Може, ви спершу підете прохолонете... а потім приходьте, поговоримо.

— Я стомився,— вже благав він.— Стомився! Я сьогодні ще навіть не присів.

Він зайшов до вітальні й налив собі віскі. Потім глянув на свої руки — вони була аж чорні від поїздів, сходових поручнів, дверних клямок та паперів; глянув на своє зображення в дзеркалі — злипле під дощем волосся, брудні патьоки... Він кинувся до ванни. Місіс Фленнаган злякано зойкнула. Чарлі турнув двері і став віч-на-віч з якимось голим типом.

Запала тиша, мертва й пульсуюча, як перед громом. Першою озвалася місіс Фленнаган.

— Звідки мені знати, хто він?.. Я ніяк не могла вигнати його... Думайте про мене, що хочете, але це мій дім, і я не зобов'язана вам звітувати... До того ж я не кликала вас сюди.

— У, клята! — просичав він.— Геть від мене, а то я задушу тебе!

І знову вибіг на дощ та поїхав додому. Звуки і пахощі, що витали навколо, свідчили, що вона порається на кухні. «Оці її звуки й пахощі,— подумав він,— чи не вони були першими вісниками життя й чи не вони стануть провісниками його кінця?»

На столі лежала вечірня газета. Чарлі схопив її й загукав:

— Бомбу на них! Хай знають, хто командує парадом!— Та, знеможено впавши у крісло, прошепотів: — Господи, коли все це скінчиться?

Місіс Пастерн, мов привид, з'явилася в дверях.

— Авжеж,— тихо мовила вона,— Я давно не чула цих твоїх вигуків. І знала, що відбувається лихе — ще коли побачила, що ти продав свої запонки. В чім справа? — подумала я.— А коли підписав контракт на бомбосховище, не маючи й цента за душею, почала дещо розуміти. Ти ждеш не діждешся кінця світу. Еге ж? Я давно це збагнула, хоч у мене не вистачило духу признатися навіть собі — це так жорстоко!

Місіс Пастерн пропливла мимо й, ставлячи ногу на сходинку, холодно крикнула:

— Котлети на сковорідці, а картопля — в духовці. Можеш підігріти собі цвітну капусту. Я йду подзвонити дітям.

І подибала на другий поверх.

Кінець цієї історії я взнав із листа матері, який догнав мене в Кітцбюхелі, куди я їжджу кататись на лижвах.

«За ці півтора місяця, — писала вона,— сталося стільки змін, що не відаю, з чого й почати. По-перше. З Пастернами покінчено назавжди. Він дістав два роки за велику розтрату. Саллі кинула коледж і працює в крамниці Мейсі, а хлопець і досі шукає роботи. Він живе з матір'ю десь у Бронксі. Кажуть, вони одержують допомогу на бідність. Виявилось, що Чарлі давно розтринькав спадок своєї тітки, і всі ці роки вони жили в борг! Банк описав їхнє майно, і вони влаштувалися в мотелі. Потім, узявши машину на прокат, переїздили з місця на місце, ніде не платячи. Першими похопились службовці мотелів та баз прокату. Будинок Пастернів викупили Уїллоби, милі й приємні люди. А Фленнагани розлучилися! Ти пригадуєш її? Вона частенько гуляла під шовковою парасолькою у своєму садку. Кажуть, її бачили в Центральному парку в благенькому платтячку, хоч було вітряно й холодно. Якось вона забігла сюди. Дивна історія! Це було одразу після ленчу... Я стояла біля вікна й милувалася густим снігом. Небо похмуре і грізне, а сніг, такий білий та легкий, миттю запнув землю прозорою ковдрою. Раптом дивлюся — йде місіс Фленнаган! Певно, приїхала поїздом о другій тридцять три. Навіть не могла, бідна, взяти таксі! Зодягнена легко, туфлі на шпильках і без галош — уявляєш? Мандрує вулицею й прямо через пастернівський, я хочу сказати колишній їхній газон,— до бомбосховища. Стала й дивиться на нього! Воно дуже скидається на могилу, і місіс Фленнаган здавалася плакальницею: така самотня, всіма забута, а сніг падає й падає — на голову, плечі, груди... І мені стало так сумно! Адже вона з Пастернами ледве була знайома... Тут мені зателефонувала місіс Уїллобі й сказала, що в них перед бомбосховищем стоїть якась жінка, може, я знаю, хто вона, і я пояснила, що то місіс Фленнаган, котра колись мешкала на пагорбі. „Що ж робити?“ — запитала місіс Уїллобі. І я порадила сказати їй, нехай іде собі геть. Вона послала покоївку, й за кілька хвилин місіс Фленнаган поплентала на станцію...»

Плавець

Недільного літнього дня тільки й почуєш: «Учора я перебрав». Так шепчуться прихожани, виходячи з церкви; те саме повторює священик, знімаючи з себе ризу. Ви можете почути це на гольфовому полі, на кортах і в заповіднику, де керівник гуртка по вивченню природи жорстоко карається з похмілля.

— Учора я перебрав,— заявив Дональд Уестерхазі, сидячи на краю власного басейну.

— Всі ми вчора перебрали, — погодилась Люсинда Мерріл.

— Це, мабуть, од кларету,— сказала Елен Уестерхазі.

Басейн наповнювався артезіанським колодязем, і вода в ньому, багата на залізо, була блідо-зеленою. А день який! Аж ген на заході плавають гігантські білі хмари; вони нагадують місто, що його бачить мандрівник з носа корабля, і так і хочеться дати йому назву: Ліссабон або Хеккенсек...

Парило. Недді Мерріл опустив руку в воду, в правиці тримав склянку з джином. Він зберіг статуру юнака, хоч був уже немолодий, та ще сьогодні вранці, ніби школяр, з'їхав по поручнях і, глибоко вдихаючи пахощі кави, плеснув по бронзовій сідниці Афродіту. Недді можна було порівняти з цим літнім днем, у всякому разі, з його підвечір'ям. І хоч при ньому не було ні тенісної ракетки, ні сумки з чортової шкіри, від нього так і віяло спортом, молодістю й теплом, ласкавою природою. Він щойно вийшов з води та