Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Я замислилася. Йти з ним — останнє, чого я бажала. Та я не хотіла ще більше його засмучувати. Гадаю, в ту мить я погодилася б на будь-що, тільки б витягти його з того стану. Тому я погодилася.

22:30

Коли Ґебріел повернувся додому, я розповіла йому про ситуацію з Жаном-Феліксом. Він сказав, що, хай там як, ніколи не розумів нашої дружби. Ґебріел назвав Жана-­Фелікса моторошним і сказав, що йому не подобається те, як він дивиться на мене.

— І як же він дивиться?

— Наче він має тебе за власність абощо. Гадаю, тобі слід зараз же покинути галерею — ще до виставки.

— Я не можу, вже запізно. Не хочу, щоб він мене ненавидів. Ти не знаєш, яким мстивим він може бути.

— Звучить так, ніби ти його боїшся.

— Не боюся. Але так буде простіше — віддалятися поступово.

— Чим швидше, тим краще. Він закоханий у тебе. Ти ж знаєш це, чи не так?

Я не сперечалася, але Ґебріел помиляється. Жан-Фелікс не закоханий у мене. Він більше прив’язаний до моїх картин, аніж до мене. Це ще одна причина піти від нього. Жану-­Феліксу байдуже, взагалі байдуже до мене. Проте в одному Ґебріел мав рацію.

Я боюся його.

23

Я застав Діомеда в його кабінеті. Він сидів на табуреті біля своєї златострунної арфи.

— Прекрасний інструмент, — сказав я.

Діомед кивнув.

— І дуже складний для гри. — Він продемонстрував це, ніжно провівши пальцями по струнах. Кімнату заповнив водоспад гучних звуків. — Бажаєш спробувати?

Я всміхнувся і похитав головою. Діомед засміявся.

— Розумієш, я постійно запитую, сподіваючись, що ти передумаєш. Це буду не я, якщо не наполягатиму.

— Я не дуже музикальний. Це небезпідставно сказав мені вчитель музики у школі.

— Музика, як і терапія, глибоко залежить від учителя, якого ти обираєш.

— Не сумніваюся, що це так.

Він подивився у вікно і кивнув на почорніле небо.

— Ті хмари, певно, снігові.

— А мені схожі на дощові.

— Ні, вони снігові, — сказав він. — Повір мені, я нащадок стародавнього роду грецьких вівчарів. Сьогодні ввечері сніжитиме.

Діомед востаннє з надією подивився на хмари, а потім повернувся до мене.

— Чим можу допомогти, Тео?

— Ось, — я підштовхнув примірник п’єси на його бік столу. Він утупився в книжку.

— Що це?

— Трагедія Еврипіда.

— Це я бачу. Чому ти мені показуєш її?

— Що ж, це «Алкеста» — так Алісія назвала свій автопортрет, який намалювала після смерті Ґебріела.

— О, так, так, звісно. — Тепер він зацікавленіше дивився на книжку. — Обрала собі роль героїні трагедії.

— Можливо. Мушу зізнатися, я спантеличений. Я подумав, що ви краще за мене зможете розібратися в цьому.

— Тому що я грек? — Він засміявся. — Вважаєш, що я глибоко обізнаний у кожній грецькій трагедії?

— Ну, хай там як, краще за мене.

— Не розумію чому. Це неначе припускати, що кожен англієць добре знайомий із творами Шекспіра. — Він співчутливо посміхнувся. — На твоє щастя, у цьому й полягає різниця між нашими країнами. Кожен грек знає грецькі трагедії. Це наші міфи, наша історія — наша кров.

— Тоді ви зможете мені допомогти з цією.

Діомед узяв книжку і погортав її.

— А в чому проблема?

— Проблема в тому, що я не розумію, чому вона мовчить. Алкеста померла за свого чоловіка. А наприкінці повернулася до життя, але не розмовляла.

— О. Як Алісія.

— Саме так.