Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 100
Перейти на сторінку:

— Ми розберемося з цим, коли я повернуся.

— Повернешся? Звідки ти повернешся? Де ти?

У мене не було заготовленої відповіді, тому я просто завершила дзвінок і не відповідала, коли він знову намагався зателефонувати до мене.

Я також не відписувала на повідомлення Керрі, яка запитувала, де я і чи зі мною все гаразд. Чи зі мною все гаразд? Я не була впевнена.

Коли ми підлітали до Ітаки, я спробувала скласти реальний план. Знайти таксі, яке відвезе мене в центр міста, пристати до місцевої тусні, підслухати розмови. Розпитати бариста про койотів. Стежити за логотипами із зображенням чайника у формі звинутої кільцями змії. Це важко було назвати планом, і ще важче було уявити, що цього достатньо, аби виправдати свій політ через усю країну.

Але ось я тут, і літак починає знижуватись, а я так і не придумала нічого путнього.

Ми приземлилися в регіональному аеропорту й покотилися до терміналу. Пілот відчинив двері, і я вийшла у світлий, холодний, хмарний полудень.

І там, на іншому боці дороги, стояв з усмішкою від вуха до вуха… Себастьян.

Потрясіння від несподіванки швидко минуло, а натомість мене охопило відчуття полегшення, що я тепер не сама. А поза тим я відчула щось світле і яскраве у грудях, так наче там була золота бульбашка, наповнена сонячним світлом. Це було здивування.

— Що ти тут робиш? — прокричала я з дверей літака.

— Що б тут не відбувалося, — сказав він, — я не збирався пропускати всі веселощі.

Вітер звіював його слова, тому мені довелося нашорошувати вуха, аби почути його.

— Навряд чи це буде весело, — гукнула я у відповідь.

— У всякім разі я упевнений, що зайва пара рук тобі не завадить, — відповів він. — У мене багатий досвід із приборкання тварин, навіть із тими, що вдвічі більші за мене.

— Зараховується лише, коли тварина справді намагається перемогти.

Себастьян усміхнувся.

— А ще, — додав він, — у мене є машина. — Він підняв комплект ключів від орендованої автівки.

Мені справді була потрібна машина. Та й компанія була непогана.

Незабаром ми вже їхали по дорозі, прямуючи до міста. Це була сільська дорога, з деревами по обидва боки й розкиданими то там, то сям будинками. Навколо нас завивав вітер, такий гучний і сильний, що важко було навіть думати. Всі вікна були підняті, але завивання все одно відлунювало крізь скло.

— Якщо ти не заперечуватимеш, — заговорив Себастьян, — то я таки хотів би знати, що ми тут робимо.

— Я знаю, що я тут роблю, — відповіла я. — І досі намагаюся зрозуміти, що ти тут робиш.

— Твій голос звучав так, ніби ти б не відмовилася від допо­моги, — сказав він. — А ще мені самому було цікаво. Я б хотів зустріти ще одну тварину, схожу на Кіплінґа.

— Ніхто не схожий на Кіплінґа, — сказала я.

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Хіба в тебе нема, наприклад, школи чи чогось іще?

— А в тебе?

З чого б мені почати? Були речі, про які він, мабуть, повинен знати: десь поблизу був єдиноріг, той самий єдиноріг, і допоки він перебував тут, він був у небезпеці. І були речі, про які він, мабуть, не повинен знати: про Феллсів, я була переконана, мені краще не розповідати. І були речі, про які я хотіла розповісти, проте не була впевнена, як їх висловити словами.

Наприклад, історія про дівчинку, що пішла збирати гриби, і все, що відбулося через неї.

— Дещо потребує нашої допомоги, — сказала я. — Воно одне, і воно дуже цінне, і воно в небезпеці, і в нас, найімовірніше, залишилося небагато часу, аби знайти це.

— Що ж, звучить як нагальна справа, та й пояснення напрочуд конкретне, — сказав Себастьян з усмішкою.

— Вибач, — промовила я, — ти заслуговуєш знати…

— Але?

«Але дозволь мені розповісти, що трапилося з моїм батьком, коли той розповів типу на ймення Гораціо Прендерґаст, що Стерджес не єдиний такий у світі».

— Буде краще для всіх, якщо я зараз промовчу, — відповіла я. — Можливо, пізніше. Я маю на увазі, коли ми знайдемо це, ти побачиш. Ти зрозумієш.

— Упевнений, що так і буде, — сказав він.

У його голосі звучало розчарування.

— Вибач, — сказала я. — Прошу, не виганяй мене з автівки.

Себастьян вдав, ніби обдумує цю ідею. Потім він засміявся.

— Якби я так вчинив, — сказав він, — то не мав би навіть із ким словом перемовитися впродовж цієї довгої й самотньої поїздки.

Мій телефон задзижчав у кишені. Девід Ґінн. Я вимкнула звук.

— Усе гаразд?

— Усе гаразд, — відповіла я. — Загалом кажучи, ні. Я не знаю, що роблю. У мене голова йде обертом через усе це, і я постійно боюся, що все це будь-якої миті може завалитися. Я продовжую думати, якщо я впораюся хоча б із цим тут, в Ітаці, тоді все буде добре. Але потім усвідомлюю, що я навіть не знаю, як знайти те, що ми шукаємо.

Себастьян промовчав. Його очі були прикуті до дороги попереду. Але я розуміла, що він слухає мене.

— Мені жаль, хай там як це все не закінчилося б, — продовжувала я. — Маю на увазі, якщо щось піде не так. Чи якщо взагалі нічого не вийде. Мені жаль, що я вплутала тебе в усе це. Я не хотіла, аби ти прилітав сюди. Але я дуже вдячна, що ти тут, тому що якби тебе не було, я б говорила все те саме, але в машині не було б нікого, і, певна річ, я б видавалася божевільною. А я навіть не вмію кермувати, тому, напевно, досі ще б стояла на злітній смузі.

Себастьян кивнув.

— Тож я хочу сказати тобі «Дякую», — промовила я, — а ще: «Вибач». Ще раз. За те, що не можу тобі розповісти всього. Це нормально?

Себастьян кивнув, дивлячись вперед.

— Якщо ти злишся, я не звинувачую тебе, — сказала я. — Я б, напевно, також злилася.

Він мовчав.

— Прошу, не стримуйся. Я багато чого знаю про злість. Іноді потрібно просто сказати комусь, що ти відчуваєш. Отже, ти нічого не хотів би мені розповісти?

Спочатку була тиша. Потім Себастьян, не поспішаючи, відкашлявся:

— Є дещо, — почав він, — що я хотів би сказати.

— Добре, я слухаю.

Він був тихим і зосередженим, ніби збирав думки докупи. Я приготувалася до того, що його доведеться заспо­коювати.

— Як так

1 ... 56 57 58 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"