Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 100
Перейти на сторінку:
трапилося, — почав він, — що ви, божевільні американці, можете їздити по цій стороні дорозі? Це ж абсолютне божевілля! Все задом наперед.

Потім він лукаво всміхнувся, і я стукнула його по плечу.

— Ти придурок, — сказала я, але всміхалася, коли казала це, втім, як і він.

— До речі, Кіплінґа лікують, — сказав він через мить. — Дядько Саймон знайшов ветеринара, який доглядатиме його, робитиме все, що ти сказала. Це делікатний процес — приводити когось у нашу сім’ю. На це потрібен час. Але зараз його доглядають. Тому, гадаю, я також повинен подякувати тобі.

Мені не подобалася думка про Кіплінґа під крапель­ницею. Цей дивний образ зринув у моїй голові, як щось бачене мною раніше, але був він занадто яскравий і перекручений. Я струсила цю картинку, запхала її на задвір’я свідомості, спробувала забути про неї.

— Будь ласка, — відповіла я.

За десять хвилин ми в’їхали в центр Ітаки. Себастьян припаркував машину біля гриль-бару, що видавався достатньо місцевим, потім обійшов автівку й відчинив пасажирські двері. Вітер здіймався навколо мене. Його ревіння наповнило мої вуха, наче хор гаркливих тварин. Я вийшла, він закрив за мною двері й несподівано — абсолютно випадково — ми опинилися дуже близько одне до одного.

Ми стояли на тротуарі, наші тіла майже торкалися — мить, потім ще одну. Вітер, дикий і непередбачуваний, кружляв у моїй голові, плутаючи думки.

«Що ми робимо?»

Нарешті Себастьян зробив невеликий крок назад.

— Що ж, — промовив він. Але було цілком зрозуміло, що в нього в голові було щось інше.

— Так, ходімо, — сказала я.

І раптом у нас обох знову з’явилася мета, що було полегшенням. Я повернулася боком до поривів вітру й пішла вслід за Себастьяном у бар.

Бармен вручив нам меню й кивнув на столик у кутку.

— Ми перевіряємо паспорти, — сказав він.

За столиками сиділо ще декілька людей, і ще кілька — за барною стійкою. Коли ми йшли до нашого столика, я просканувала їхні обличчя, чи не видасться мені котресь із них підозрілим. Ґленн із сорокадоларовим хабарем розповів мені, що ти завжди можеш запримітити, коли хтось стежить за тобою. Можливо, я впізнаю Феллсів за їхнім поглядом чи поставою. Можливо, я впізнаю когось, кого торкнувся єдиноріг, лише за вигином губів.

Але кожне обличчя було звичайним на вигляд. Ніхто не виділявся.

Коли ми всілися, Себастьян перехилився до мене через стіл.

— То що робимо тепер? — прошепотів він.

— Гадаю, просто уважно слухаємо, — відповіла я.

— А що ми намагаємося почути?

— Будь-що незвичайне, — сказала я.

Ми сиділи якусь мить, почуваючись ні в сих ні в тих та вслухаючись у жебоніння розмов довкола.

— Це нам нічого не дасть, чи не так? — запитала я.

Себастьян видихнув із полегшенням.

— Дякую, — сказав він. — А я вже було побоювався, що нам доведеться просидіти отак іще годину.

Я відчула, як стиснувся мій шлунок. У нас не було жодного плану, жодного уявлення про те, що ми тут робимо. На мій превеликий подив, я дуже хотіла, щоб Ерза опинилася тут. Вона б знала, що робити. На секунду я замислилася над тим, чи не зателефонувати їй, але одразу ж передумала. Гораціо був останньою людиною у світі, кому я б хотіла сповістити про єдинорога.

Ми вирішили просто зосередитися на їжі, а вже потім вирішувати, що нам робити. Я вибачилася й пішла в туалет, щоб умити лице. І тоді я побачила себе в дзеркалі. Під очима з’явилися мішки. Шкіра була блідою. Щоки палали. Волосся зробилося жорстким і ламким.

Я мала вигляд голодної. Я й була голодною, але тут ішлося не про їжу. Тут ішлося про щось інше, що я не могла назвати, але чого завжди хотіла, відколи себе пам’ятаю.

По той бік стіни завивав вітер. Я відчинила кватирку з матовою шибкою й почала слухати, як він кружляє й завиває, поглинаючи повсякденні звуки вулиці. Відлуння цього вітру гупало в моїй голові, навіть коли я повернулася до нашого столика.

— Від цього вітру здуріти можна, — сказала я, сідаючи.

Себастьян здивовано глянув на мене.

— Якого вітру? — запитав він.

— Хіба ти не чув його, коли ми сюди заходили?

Він похитав головою.

Моє серце шалено загупало в грудях. Я зірвалася з місця й вибігла на вулицю. Себастьян поспішив за мною, але я не звертала на нього уваги. Я стояла на тротуарі і слухала, як вітер реве й висвистує навколо мене.

— Ти нічого не чуєш? — запитала я.

Себастьян похитав головою.

Я простягнула руку й відчула його силу — мільйони міль­ярдів молекул врізалися в мою шкіру, знову і знову, зіштовхую­чись на моїй долоні.

Ні.

Не зіштовхуючись.

Штовхаючи.

— Себастьяне, — промовила я, — сідай в автівку. Я знаю, що нам треба робити.

Вітер завивав навколо нас, але повітря було абсолютно непорушним. Моє волосся не розвівалося. Одяг Себастьяна не тріпотів. Я відчувала вітер на своїй шкірі, і я чула його своїми вухами, а іноді пориви цього вітру перехоплювали подих, але при цьому гілля на деревах над нами не хиталось.

Над Ітакою бушувала буря, і тільки я могла її відчувати.

Розділ двадцять перший. Серце вітру

Можливо, вони помітили нас біля гриль-бару. Можливо, вони бачили мене, коли я стояла, витягнувши руки в надії спіймати таємне повідомлення, приховане в невидимому вітрі. Чи, можливо, вони стежили за нами від самого аеропорту.

Їх було двоє, водій і пасажир, у сріблястому фургоні позаду нас. Я помітила його невдовзі після того, коли ми покинули гриль-бар. Себастьян спочатку думав, що в мене параноя, але після трьох випадкових об’їздів фургон усе ще тримався за кілька машин позаду нас.

— Хто вони? — запитав Себастьян.

— Я не знаю, — сказала я.

— Що вони хочуть?

— Напевно, хочуть знати, куди ми прямуємо.

— Я спробую відірватися від них, — сказав Себастьян.

Він несподівано повернув, а потім знову повернув, і на мить фургон зник з очей.

— Це було легко, — сказав він, ведучи нас через лабіринт вулиць, захаращених житловими будинками, поки ми не повернулися на головну дорогу.

Але через хвилину фургон знову опинився за нами.

— Зупинися, — сказала я.

— Що? Ні! А що як вони хочуть пограбувати нас?

1 ... 57 58 59 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"