Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Себастьян поглянув у дзеркало заднього огляду, а потім схвильовано зиркнув на мене. Але все ж таки він змирився, увімкнув поворотник і зупинив машину на ґрунтовому з’їзді з головної дороги.

Фургон поїхав услід. Його колеса захрумтіли по камінні, здіймаючи тонку хмарку пилюки. За декілька метрів від нашої машини фургон зупинився й так і стояв із увімкненим двигуном. Ніхто не рухався.

— Я піду поговорю з ними, — сказала я.

— Не будь дурепою, — сказав Себастьян. — Ти й гадки не маєш, хто в цій машині і чого вони хочуть.

Попри протести Себастьяна, я відчинила двері автівки. Коли я виходила, то відчула його руку на своїй руці. Вона була ніжною й теплою, і на секунду це збило мене з пантелику.

— Я залишу двигун увімкненим, — сказав він. — Якщо виникнуть проблеми, одразу повертайся.

Я вийшла і повернулася лицем до фургона. Крізь усміхнену решітку радіатора гарчав двигун. Через світло, що ­падало на лобове скло, я бачила лише силуети водія й пасажира.

«А якщо вони справді хочуть нас пограбувати?»

Я підійшла до вікна з боку пасажира і стала чекати. Якийсь час нічого не відбувалося. Потім вікно почало повільно опускатися вниз, і я побачила чоловіка з худим, виснаженим обличчям і темними очима, що втупилися в мене. За ним на водійському сидінні була жінка, яка заввиграшки могла виявитися його сестрою.

— Чому ви переслідуєте нас? — запитала я.

Мовчання.

— Ви пов’язані з Феллсами?

Обидва перезирнулися, але нічого не сказали.

— Ви повинні дати нам спокій, — сказала я.

На якусь мить на обличчі чоловіка промайнула квола посмішка й одразу ж зникла.

— Я не поведу вас туди, — сказала я.

Мовчання. Усмішечки. Мені уривався терпець.

— Припиніть нас переслідувати! — закричала я.

Чоловік знову посміхнувся, майже непомітною, терплячою посмішкою, наче даючи зрозуміти, що він не збирається слухати мене.

— Гаразд, — промовила я. — Я хочу поговорити з Джейн Ґласс.

Пара перезирнулася.

— Зателефонуйте їй, — сказала я. — Я знаю, що це вона прислала вас сюди. Ви, мабуть, посередники. Середня ланка, я права? Вона — вища каста. І я хочу поговорити з нею. Вже.

Чоловік поглянув на свою сестру, тепер я була впевнена, що вона доводиться йому сестрою, і зробив щось на кшталт запитального жесту рукою. Між ними промайнула невисловлена думка — практично ціла розмова за допомогою переглядувань і ледь помітної міміки. Потім жінка знизала плечима, потягнулася рукою до кишені й витягла мобільний телефон. Набравши номер, вона передала мені телефон, що вже дзвонив.

— Алло? — прозвучав знайомий голос на іншій кінці лінії.

— Накажіть своїм людям перестати переслідувати мене, — сказала я.

— Маржан, — промовила вона, — я не можу цього зробити.

— Це створіння не належить вам. Воно не належить нікому. Воно не таке, як усі.

— Нікотре з них нам не належать.

— Це геть інше. Ви сказали, що хочете співпрацювати зі мною. Тож працюйте зі мною. Довіртеся мені. Ви повинні дати йому спокій.

На тому кінці лінії запанувало довге мовчання.

— Ти впевнена? — нарешті запитала вона.

— Я знаю, що відчуваю.

— У мене будуть великі неприємності через це.

— Це буде правильний вчинок, — сказала я.

Знову тиша. Нарешті вона заговорила.

— Я дам тобі номер свого телефону, — сказала вона. — Якщо у тебе виникнуть запитання, телефонуй.

Як за командою, чоловік передав мені фломастер через вікно, і я записала номер на тильній стороні долоні.

— Я довіряю тобі, Маржан, — сказала Джейн. — Я спробую виграти для тебе час. Хай там що, але зроби це якомога швидше. А тепер передай телефон Моллі.

Я передала телефон у фургон. Жінка якусь мить слухала, а потім відклала його. Брат і сестра востаннє зневажливо глянули на мене, а тоді вікно піднялося й фургон рушив з місця, здіймаючи пил і камінці. Він виїхав на дорогу, влився в потік машин і незабаром зник з поля зору.

Вітер випровадив нас із міста на самотню окружну дорогу, що пленталася крізь голчасті ліси голих дерев, повз старі фермерські будинки й інші ледь помітні ознаки цивілі­зації. Сонячне світло пробивалося крізь плетеницю гілля блискучими списами, які вибухали сліпучим феєрверком у моїх очах. Кожні декілька хвилин Себастьян зупиняв автівку, і я висувала руку у вікно, аби відчути вітер. Тут його пориви були сильнішими, цілеспрямованішими. Я могла точно сказати, що потрібне нам місце дедалі ближчало. Тепер вітер дув з декількох напрямків одночасно, все щільніше оточуючи нас, поки ми не припаркувалися в кінці довгої гравійної дороги, на краю якої стояв старий фермерський будинок.

Вітер стих. Ми досягли його осереддя. Будинок був укритий шаром потрісканої білої фарби. Широкий ґанок просів перед входом. Кілька запилених вікон виглядали з верхнього поверху. Під ґанком зібралося павутиння. Позаду будинку червонів ветхий сарай, величезні, завбільшки як трактор двері якого були замкнені ззовні. Перед будинком стояв припаркований пікап. Я була рада, що я тут не сама.

Ми вийшли з машини й пішли по дорозі, а коли підійшли вже зовсім близько, щось поворухнулося в одному з верхніх вікон. Я почула рипіння старих сходинок. Вхідні двері відчинилися.

На ґанок вийшов чоловік близько тридцяти років. Він був одягнений у фланель і цупкі джинси, а завершували його портрет пишна борода, кепка фурника і спокійні зелені очі, які, здавалося, ніколи ні на чому не зупинялися надовго. Він був взутий у важкі черевики й ледь помітно накульгував, тому звук від його кроків по мостині здавався якимось спотикальним, ніби повільне серцебиття.

— Ходімо звідси, — сказав Себастьян. — Мені це не подобається.

— Зажди, — прошепотіла я.

— Забирайтеся геть із моєї землі, — сказав чоловік.

Він витягнув рушницю з-за перил веранди й узяв її в руки.

У мене пересохло в роті. Я не могла вимовити ні слова.

— Забирайтеся, — повторив чоловік, спрямовуючи рушницю на нас.

Себастьян став поміж мною та озброєним чоловіком, піднявши руки вгору.

— Вам це не знадобиться, пане, — сказав він. — Ми йдемо. — Хоча його голос тремтів від страху, говорив він повільно й обережно.

Себастьян кивнув мені й почав відступати від будинку. Я хотіла було вже задкувати разом з ним, але мене наче хтось прикував до місця.

— З-з-заждіть, — затинаючись, промовила я.

— Маржан! — прошипів Себастьян.

— Що в біса тобі потрібно? — сказав чоловік, стоячи на ґанку.