Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Наступного дня дорогою до їдальні мене окликає Нікіта.

— Зарічна, стій.

Алька, яка тримає мене під руку, зупиняється першою. Я теж неохоче гальмую.

— Підійди, — він дивиться спідлоба.

Тільки збираюся сказати, щоб він ішов під три чорти, як вчасно згадую, що він елітний, а я — його аут. І мені огризатися не належить.

— Ти пам'ятаєш, що після уроків залишаєшся на репетицію?

Потискаю плечима. Ну пам'ятаю, далі що? Топольський цідить крізь зуби:

— Чекаю на тебе в спортзалі. І щоб без запізнень, зрозуміла? — він намагається демонструвати байдужість, але виходить погано. 

Раптом спадає на думку, що напевно в мене виходить ще гірше, тому лише мовчки киваю. Топольський іде, а я деякий час дивлюся йому слідом, поки Алька не смикає мене за лікоть.

— Ходімо, Машо. Я їсти хочу.

— Ходімо, — зітхаю і змушую себе зрушити з місця.

Після уроків як можу намагаюся відтягнути той момент, коли ми з Топольським залишимося сам на сам. Коваль дав завдання попрацювати над технікою, ми будемо тренуватися без нього. І в мене холоне спина, коли я уявляю, що ми будемо тільки вдвох.

 Довго мию руки в туалеті, протираю окуляри, перетягую хвіст. Знову мию руки і промакую вологою серветкою обличчя. Далі тягнути нікуди, йду в зал.

Нікіта вже там. Хоч зовні він спокійний, але я відчуваю шкірою, як повітря між нами дзвенить, ніби тут пролягає високовольтний кабель.

Намагаюся не зустрічатися з Топольським поглядом, а він зазвичай дивиться впритул.

— Ми будемо танцювати в тиші чи ти підспіваєш? — намагаюся бути дотепною, але Нікіта лише посміхається.

— Підспіваю.

Дістає телефон, вмикає музику, кладе гаджет на підвіконня.

— Така зійде?

Мовчки киваю. Однаково, аби на три частки, для вальсу. 

— Ну давай, вчи, — Топольський знову посміхається, але я намагаюся не вестися. Знаю, яким він може бути, коли хоч на мить скидає маску хамовитого нахабного мажора. Пам'ятаю.

Одна рука обвиває мою талію, другу Нікіта простягає мені, і коли я вкладаю в неї долоню, у повітрі ясно чується тріск електричного розряду. Між нами іскрить у повному сенсі цього слова.

— Ай! — відсмикую руку. — Ти б'єшся струмом!

— Так, я під напругою, — серйозно киває Топольський, і я червонію до самих вух.

І що він такого сказав? Та нічого особливого, він просто мене тролить, а я піддаюся.

Збираюся з силами, і ми починаємо кружляти по залу. Я голосно рахую вголос, так легше зосередитися і зберігати над собою контроль.

Нікіта кілька разів наступає мені на ноги, я обурено ойкаю, і він щоразу притискається до мене все сильніше й сильніше. Зрештою я не витримую і зупиняюся.

— Нікіто, ти стоїш занадто близько, треба дотримуватися дистанції. Ми не повинні одне одному заважати.

— А ти мені не заважаєш, — його голос звучить знайомо хрипко, пальці змикаються на талії, і я розумію, що зараз станеться.

Я хочу чинити опір, я не повинна дозволяти йому мене цілувати. Але не можу. Не можу опиратися, та й як це зробити, коли руки самі тягнуться до потилиці, запускаються у волосся, а губи розкриваються назустріч?

Нікіта притискається до моїх губ, і тут мене прострілює. Не можна, нам ніяк не можна. Вириваюся з його рук, але він тримає міцно. А потім зривається, і я з острахом відштовхуюся. Ніколи його таким не бачила. Оскаженілим і злим.

— Чому? Чому ти мене весь час динамиш, Машо? Чому? — він струшує мене, і я двома руками хапаюся за окуляри. А Нікіта штовхає мене до стіни і вдавлюється всім тілом, утримуючи за зап'ястя.

Я повністю знерухомлена, просто наді мною нависає Топольський, який важко дихає.

— Тому що ти мажор, — випалюю йому в обличчя, — ти розпещений грошима і багатими батьками. Ти звик до того, що тобі можна все, бо за тебе завжди впишеться тато-депутат!

— А якщо він не мій батько? — видихає Нікіта мені біля вуха, обпалюючи шию гарячим подихом, і до мене не одразу доходить сенс. А коли доходить...

— Що? — мій голос зривається, і лунає лише невиразне сипіння. — Що ти сказав, Ніку? Андрій Топольський не твій батько?

Це звучить зовсім жалюгідно, але мені начхати. Хіба таке може бути? Хіба мені може так пощастити?

— Так, Машо, — Нікіта переводить подих і послаблює хватку, — мої батьки мене всиновили. Я їм не рідний. Тож я не справжній мажор, а підробний.