Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

- Ти коли-небудь шкодував про те, що вампір?

- Мабуть, ні. Але в будь-якому разі, я був радий, що ми з матір'ю не змушені були уникати сонця, хоч нам і доводилося ховатися від інших вампірів. Ну, може, одного разу я пошкодував, що народився вампіром.

 Мін замовк, задумливо глянувши на хмари, що пропливали за бортом літака.

- Одного разу?

- Мені сподобалася дівчинка.

 Я усміхнулася. Ну, звісно ж. У чому ще могла бути причина?

- Чому усміхаєшся? - обурився він.

- Це...

- Дивно?

- Ні. У цьому немає нічого дивного. Нехай ми й відрізняємося від людей, але в наших серцях живуть і народжуються ті самі почуття. Ми здатні любити й ненавидіти, злитися й радіти, почуватися щасливими або самотніми, незрозумілими, такими, що прагнуть знайти в чиємусь серці відгук і відповідне почуття. Ми сподіваємося і живемо, підкоряючись цілком земним і простим правилам. І нас може притягувати хтось.

 Погляд Міна був якимось сумним і серйозним.

- Тобі хотілося бути таким же, як вона. Слабкою і смертною людиною. Звичайною...

- Забудь.

- У цьому немає нічого поганого.

- Я не хочу про це говорити.

 Мін знову глянув в ілюмінатор.

- Ти їй подобався.

 Мін перевів на мене погляд, немов говорив: "Я ж сказав, що не хочу...".

 Я зітхнула. Мені дуже захотілося дізнатися цю історію.

- Я багатьом подобався.

- Не сумніваюся.

 Він стрельнув у мене пильним поглядом.

 Все ж щось залишилося в його душі від того образу. Перше юнацьке кохання?

- Ти був красивою і милою дитиною, - пояснила, намагаючись показати, що в моїх словах не було глузування чи іронії.

- Не підлизуйся.

- Я не підлизуюся. Констатую факт. Юним дівчатам було важко не закохатися в тебе. Цікаво навіть поглянути на твої шкільні фотографії.

- Нічого цікавого, - пробубонів він.

- Вони є?

 Відчепись - говорив його погляд.

- Вони є, - відповіла за нього. - Та годі тобі. Ми ж одна сім'я. А отже, ти для мене, як брат. Старший братик. Тепер ти не наймолодший у сім'ї.

- Капризувати теж будеш, як молодша і єдина сестра? Отже, тоді я можу не церемонитися з тобою?

- Розмріявся. Я вмію давати здачі.

- Я бачив.

- Що ти бачив?

- Як ти "даєш здачі".

- Їх було троє, - проговорила я, пригадуючи, за яких обставин він міг "мене бачити".

- Троє. Я пам'ятаю і вмію рахувати. До речі, не хочеш сказати мені спасибі?

- Дякую.

 Мін посміхнувся.

- Справді. Дякую. Тоді я подумала, що тебе мені послали небеса. Було навіть трохи соромно, за те, що я просто втекла.

- Ну, ти ж дівчина. І ти не хотіла зі мною знайомитися. Тому просто втекла.

- Технічно ми з тобою все ж познайомилися. Ти знав, хто я. Тоді мені навіть здалося, що прекрасно знав, як мене звати. Ти сказав, як звуть тебе. Тож, можна сказати: познайомилися. І я втекла після сутички з шукачами Маркуса не тому, що не хотіла знайомитися. Тоді я взагалі не думала про це. Я вирвалася з їхніх лап і все, що знала: мені потрібно забиратися звідти якомога далі. Пізніше був час подумати і сподіватися, що з тобою все гаразд.

- Ти думала про мене.

- Мені було трохи моторошно. І навіть трохи соромно. Адже я не знала, що ти за мною стежив.

- Наглядав.

- Наглядав. Я думала, що ти просто допоміг мені.

- Ну, вибач, що не виявився випадковим зустрічним. Принаймні, твоя совість тепер чиста. Я не лицар у сяючих обладунках, а ти втекла зовсім не від рятівника, а від того, хто за тобою стежив.

 Міна зачепили мої слова? У його тоні відчувалася частка іронії. Мін навіть знову глянув в ілюмінатор.

- Ти захищав мене. Ти, Джонні, Вік... Або Лекс. Я вже заплуталася, хто був тоді в провулку, хто затримав шукачів.

- Вік.

- Вік. Ви всі захищали мене, оберігали від шукачів Маркуса і не тільки від них, поки, судячи з усього, придивлялися до мене. Тож ти не просто допоміг мені - ти захищав мене. Дякую.

 Мін перевів на мене погляд.

- Тоді мені було дуже важко. Опинитися знову самій у величезному місті, де мене ледве не вбили і розшукували не для того, щоб потім залишити в живих... Вас справді послали мені небеса. Без вас я б не вижила.

- Я радий, що ми знайшли тебе, - вимовив вампір трохи розгублено, але потім усміхнувся. – І... я, здається, повернув собі статус лицаря в сяючих обладунках.

 Я посміхнулася. Він розвеселив мене.

- Ти розповіси, що сталося з вами, з тобою і мамою, потім? Як так вийшло, що тепер ти з близнюками і Девідом?

- Це невесела історія. Мама завжди боялася, що нас знайдуть інші вампіри. Батько загинув, саме захищаючи нас від них. На якийсь час нам із матір’ю вдалося сховатися від «сторонніх очей» вампірів. Але я зробив помилку. Ми хотіли переїхати до Австралії або на якісь острови, де надто спекотно і надто сонячно для звичайних вампірів. Але не встигли. Мати загинула, як і батько. Я не зміг захистити її. Потім, усе, на що виявився здатний – залягти на дно. Кілька місяців я метався, як загнане цуценя. Я хотів їх знайти. Відшукати тих, хто позбавив мене сім’ї. Я занурився в нічне життя, видаючи себе за новонаверненого. Продовжив навчання бойовим мистецтвам, удосконалював майстерність володіння мечем, вчився виживати. Час минав, але я так і не напав на слід тих убивць. Якийсь час жив у Токіо. Там я знайшов собі розвагу: бої без правил.