Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— У мене те саме, — зізнався Гнат.

Він ніколи не виправдовував війну та свою участь у боях. Не захоплювався, не пишався, не розповідав, не згадував. То була просто робота, що зосталася за плечима. З усіх відібраних життів було соромно лише за одне — за вбивство Павла.

— Постійно таке, — підтримали Чорнововк і Яровий.

У голові до відчаю ясно. Невже він помер тоді, на війні, сам того не помітивши?

— Війна змінила кожного, — підсумував Василь Матусевич.

І ми назавжди у її тенетах, подумки додав Гнат.

***

Северин нервував, що вгадувалось із розпашілих щік та постійних покусувань кісточок на кулаку. Як і решта присутніх лицарів, він був убраний в однострій, а чуприну7 прикрашав вінок із чорного дубового гілля. За батька стояв його вчитель, брат Бриль, який учора на світанку поїхав із Буханевичем та повернувся біля опівночі, сповістивши шляхтича про вдалу втечу нещасного корчмаря.

— Нас ніхто не помітив. «Чорту і ведмедю» нічого не загрожує, — мовив старий характерник. — Дякую, що прихистив Володимира. Він доземно вклоняється тобі.

— То він у безпеці? — Ярема зніяковів від сорому за те, що ставив безпеку корчми вище за людське життя.

— Не переймайся, брате.

Гості гуртувалися біля дуба Мамая. Землю тут учора трохи витоптали джури, що арканом відзначали золоті клямри й сіроманські прізвиська. Шестеро нових лицарів Ордену... Скільки з них доживе до наступного серпня?

— Подарунок не забув? — спитав Пилип.

— При мені, — Ярема для переконливості ляснув по чересу, де чекав свого часу напханий монетами капшук.

Сонце повільно стікало до обрію, вигравало променями на темному листі, вилискувало золотими прожилками. Віра Забіла сиділа біля стовбура та всміхалася: її погляд блукав десь між гілок. З осавул також запросили голову контррозвідників, в чиїх лавах сестра Іскра прослужила чимало років. Басюга тихо перемовлявся з Варганом. Таврієць, як завжди, був неговіркий та замислений — але щось невловимо спотворилося чи то в його погляді, чи то в рухах. І голос також змінився... Чи це все йому здається, бо Ярема у мандрах землями Північного Альянсу надто довго не бачив старих друзів?

Крім лицарів тут був кобзар Василь Матусевич, бринькаючи мелодію Мендельсона. Неподалік біля столів поралися Мирося та двійко її небожів-помічників. Ярема наполіг, що бенкет, який привезли просто в поле кількома возами, буде весільним подарунком від родини Ярових.

— Ідуть! — проголосив Захар.

Немир охнув, Пилип широко розплющив очі, Віра заплескала в долоні, Василь ледь не випустив бандуру з рук, але не розгубився і почав гучно й натхненно вигравати весільний марш, а Северин задихав так часто, ніби грудну жабу зловив.

Ніхто й ніколи не бачив сестру Іскру без пари шабель за спиною... І такою прекрасною. Вона йшла полем у білій вишитій сукні, зовсім не переймаючись, що на довгому подолі уже зеленіють кілька свіжих плям. Крайка підкреслювала випнутий живіт. Катря несла свою вагітність гордовито — і це навдивовижу личило їй. Розпущене волосся прикрашав дубовий вінок, у медовому світлі заходу біле вбрання стало золотавим, а сама наречена скидалася на прекрасну скульптуру, що дивом ожила.

Ярема таку Катрю навіть у снах уявити не міг.

Гнат вів сестру на правах найстаршого чоловіка в родині, його статура аж променіла гордістю. Брат Еней міг би котитися колесом — так випиналися його груди. Шляхтич спробував пригадати, яким був Еней на власному весіллі, але з того свята він пам'ятав небагато, бо тоді вся ватага, за винятком Варгана, хутко налигалася.

Під радісні вигуки й Мендельсонів марш Гнат урочисто передав руку сестри Северинові та став поруч Яреми.

— Аби не розрюмсатися, курва, — прошепотів Еней.

Віра обтрусила кунтуш від землі, взяла до рук чашу та постала перед молодятами. Василь зіграв останній акорд, гості завмерли, запала урочиста тиша.

— У тривожних присмерках свята завжди палають яскраво, — почала осавула. — Дарують усім дещицю надії. Подружжя серед тих, хто обрав вовчу стежку, — рідкість, а за останні роки й поготів. Я щаслива, що мене вшанували честю поєднати шлюбний союз сестри Іскри та брата Щезника.

Молодята на мить обмінялися швидкими поглядами. Северин посміхнувся, Катря ледь не розреготалася.

— Я не говоритиму довго. Ми всі знаємо, що має відбутися. Під дубом Мамая, перед рідними і друзями, обміняйтесь обручками.

Наречені кілька секунд дивилися одне одному в очі, по тому обручилися.

— Час розділити трунок, що є символом життя, — чи кисле, чи гірке, чи отруйне, чи солодке —. ви ділитимете його відтепер на двох.

Катря нерішуче зазирнула у чашу, потім глянула на свій живіт, але Віра лишень всміхнулася і прошепотіла:

— Це сік.

Наречена пригубила напій, передала Северину, той допив решту і віддав чашу Вірі.

— Ходіть за мною, як підете віднині далі — разом.

Осавула зв'язала їхні руки рушником і повела навколо дуба Мамая. Церемонія Забіли почасти нагадувала церковне вінчання, та насправді в ній чаїлося більше древнього таїнства дохристиянських часів. Колись Ярема порадив би молодим піти до священника й скріпити своє подружжя перед обличчям Господа, але той Ярема залишився у минулому.

Він дивився, як молоді проходили навколо могутнього стовбура, бачив, яким щастям сяяли їхні обличчя, угледів себе поруч Галини у темряві храму, позаду чутно дихання дружок, що тримають над ними важкі золоті корони, у ніздрі суне важкий солодкавий запах, підноситься врочиста молитва, він із дружиною обходить аналой, їхні руки вкриті епітрахилем...

— ... Поцілуйте одне одного!

Він пропустив напутні слова Віри, але заплескав у долоні разом з усіма, щиро радіючи за Северина й Катрю, сповнений не менш щирої заздрості до їхнього щастя.

— Я не рюмсаю, — пробурмотів Гнат поруч.

Після цілунку Віра проголосила молодят чоловіком і дружиною, а могутнє гілля дуба Мамая гойднулося, засвідчивши новий союз. Урочисту тишу обряду змило вітаннями, оплесками й тупотінням ніг. Захар підкинув угору новенького бриля, Пилип принизливо засвистів, Гнат пальнув з піштоля, а Василь заграв веселу мелодію.

Тільки-но Ярема зібрався підійти та вручити Щезнику подарунок від ватаги, як раптом на подружжя посипався різнобарвний сніг. Лису голову нового гостя вкривали жахливі шрами, за вухом підстрибувало приклеєне шматочком смоли перо павича.

— Свято! Свято! — вигукував чоловік із дитячою посмішкою та підкидав пригорщі квіткових пелюсток, яких мав цілий кошик.

— Очманіти, — прошепотів Гнат. — Це ж Павич!

Дивний гість махнув кошиком, аби решта пелюсток злетіла у повітря, пожбурив