Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— То як він почувається? — спитав Пилип.

Чорнововк кілька секунд обмірковував відповідь.

— Дивакуватий. З ним складно... То не Савка, з яким ми гуляли Києвом. Він недоладно розмовляє, поводиться як дитина, часто скидається на дурника, хоча насправді все розуміє. Важко звикнути, та й спогади з тієї осені... — Северин помовчав, добираючи слова. — Але я радий, що він знову має черес.

За здоров'я Савки Деригори випили до дна. Моторна Мирося принесла ще наїдків, гнівно зиркнула на Василя та весело підморгнула Гнату.

— То на весіллі Савки не буде? — поцікавився Василь.

— Я надіслав запрошення, але сумніваюся, що Павич приїде, у нього доручення від Забіли і зараз він перебуває в іншому полку.

— Треба якось з ним зустрітися, — мовив Пилип.

На хвилину запала тиша. Разом зі згадками про Павича знову полізли спогади про минуле, про кляту книжку...

— Браття! — підскочив Гнат. — Що ми тут сидимо, як незаймані на вечорницях? Нумо заспіваємо, бо тоскно на серці, наче серпом по ньому рубонули.

— Заспівати можна, — пожвавішав Василь та миттю почав: — Гей, наливайте повнії чари!

— Щоб через вінця лило-о-о-ося, — підхопив Гнат.

— Щоб наша доля нас не цуралась, — пробасив Ярема.

— Щоб краще в світі жилося! — вступив Северин.

Пилип слухав, як вони співають: Василь вів, Гнат намагався не відставати, Ярема додавав басу, а Северин фальшивив, навіть не помічаючи.

Чи Матусевич навмання обрав цю пісню? Лихо шугало так низько, що вони пили у затінку його крил. Певно, колись так само пили й козаки, які склали цю пісню, — а Гнат неабияк пишався своїми запорізькими прапрадідами, продовжуючи старанно виголювати оселедця, хоча ця зачіска вийшла з моди навіть у війську Січовому.

Після фінального «поки ще лихо сміється» всі перехилили чарки і Гнат витер із чола струмки поту.

— Спека тут, як у чортовому казані. А давайте за місто гайнемо?

— Неочікувана пропозиція, — здивувався Ярема. — Не помічав раніше за тобою потягу до природи, Енею.

— Старію, мабуть. Але питво з собою прихопимо!

Заперечень ніхто не мав. Сіроманці повідомили Миросі, що незабаром повернуться, та рушили за місто.

Кілька років тому нічна Буда галасувала гучніше, ніж удень, проте зараз не було чутно ані численних п'яних співів, ані раптових пострілів, ані звуків битого скла — лише сюрчали цвіркуни та часом зринала самотня лайка.

— Коломия-Коломия-Коломия місто, — співали вдалечині. — Коломиївські дівчата солодкі як тісто!

— Вкотре чую цю співанку, а до Коломиї жодного разу так і не завітав, — згадав Гнат сумовито.

Загони сердюків траплялися частіше, ніж компанії характерників: дорогою вони стріли лише двох сіроманців, які валялися на перехресті, п'янючі як хлющі.

— Шкарівка, — агітував перший.

— Серники, — протестував другий.

Після цього вони обмінялися ледачими копняками. Раніше така дискусія розвеселила б Гната, але на свіжому повітрі він протверезів і знову почали ввижатися призначенці. Наче з темряви хтось невідступно переслідує, не зводить очей... Він переконував себе, що призначенці мають важливіші справи, ніж вистежувати якогось вартового.

Компанія дісталася Трьох братів. Хто сів, хто влігся, і кілька хвилин мовчки напивалися нічним повітрям, споглядали зорі, кожен у думках про своє.

— Ех, хочу малинки на пальці, немов наперстки, та їсти ягідку за ягідкою, — сказав Василь мрійливо, торкаючись струн.

— Я теж так у дитинстві робив, — відповів з посмішкою Северин.

— А ще смолу з дерев жувати, — пригадав Ярема.

— Де це Варган? — стривожився Гнат.

— Тут я, — почулося поруч. — До вітру ходив.

— Дідько, — Гнат схопився за серце. — Я тебе ледь близнючкою не пригостив! Вискочив як Пилип із конопель.

По згадці про коноплі Северин та Ярема потягнулися до люльок.

— Я ж і є Пилип, — незворушно відповів Варган.

— Пилип-пилип, до кралечки прилип, — наспівав Василь, настроюючи кобзу.

Пилип знизав плечима та заходився вишукувати щось у наплічнику, дістаючи звідти книгу за книгою.

— Слухай, а куди прочитані книжки діваєш? — спитав Гнат. — Продаєш, роздаєш, їси?

— Ставлю на полиці домашньої бібліотеки, — відповів Пилип. — Довелося для цього придбати будиночок.

— Дім, аби зберігати книжки?

— Та інші речі. Все у сакви не влізе, — незворушно відповів Пилип.

— Северине, — озвався Ярема. — А не знаєш чарів, щоби м'ясо між зубів не застрягало?

— Нема таких.

— От і який зиск із двохвостого куреню, якщо ви навіть цього не знаєте?

— Копнути по сраці за недолугі жартики я можу і без чарів.

— Не можна ясновельможних копати, бо нога відсохне.

Вони теревенили, час від часу прикладаючись до прихопленого штофу, покурюючи люльки, перекидаючись спогадами й жартами.

— Ех, курва, де молодість, де юність парубоцька? Де ті шинки, що в них ми викидали десятки талярів просто так? Де п'яні пригоди на безтурботні сраки? — Гнат трагічно здійняв руки до неба.

Отак востаннє гуртом вони бачилися на якомусь забутому острові, коли знищували військове летовище варягів. Відтоді їхні тіла набули шрамів, риси обличчя загострилися, очі поховали нерозділені спогади. Сивина Щезника, хижий погляд Малюка, зціплені губи Варгана — свідки плину їхніх життів. Це досі стара добра ватага, але... Чи змінився Гнат? Що встиг відтоді? Чого досяг, куди дійшов за ці роки? Кілька добрих друзів, вивчені напам'ять дороги паланків та безліч чужих життів на вістрях щабель — невже це все?

Спогади про війну, до якої всім байдуже. Рідний дім, де він не господарює. Малий син, якого не виховує. Чудова дружина, яку майже не знає.

Одну дівчину прирік на самотнє материнство, іншу спокусив на подружню зраду. Спустив за вітром купу грошей, устряв у нечисті справи бандитів... Скоїв убивство, аби прикрити свою продажну шкуру!

А далі чекатиме ганебна смерть — ось і все, чого Гнат Бойко досяг за життя.

— Не зауважив, як минуло сім років, — мовив Северин. — І війна...

— Наче страхітливий сон, — глухо додав Ярема.

Гнат згадав вибухи. Угорі свистить, вуха заклало, ляпас повітрям по обличчю, за мить кричать поранені.

— Сон, який завжди з тобою, — додав Пилип. — Я інколи поринаю у думки так глибоко, що не бачу світу навколо.

Заляпані кров'ю мундири не відрізниш: де свій, де чужий — байдуже. Від кількох годин бою