гучна скарга, я чув, як вона граційно піднімається і як убиває її безперервний гук пилки, як скаржиться стовбур, що йому вгризаються в тіло… відтак пан професор гаркнув, щоб я спустився вниз, я зісковзнув, і за хвилю ялина нахилилася, загойдалася, ще трішки постояла, нахилившись, а потім швидко з наріканням упала від самого кореня, і складені на купу гілки, наче розкриленими руками, затримали її, уповільнивши падіння і, як сказав пан професор, уберегли, не давши розколотися і замовкнути музиці ялинових кілець, бо таких ялин, як ця, мало, і що тепер справа за нами, її треба обчухрати, акуратно і за планом, який у нього при собі, розпиляти і, знову ж таки, акуратно на подушках з гілок відвезти на фабрику, де цю ялину розпиляють на дошки, на дощечки, на тоненькі дощиночки, з яких на фабриці зроблять скрипки й віолончелі, музичні смичкові інструменти… але головне знайти оті дощечки, які назавжди законсервували в собі ялинову музику… І отак ото прожив я тут уже місяць, потім два, ми готували гілки, щоб музичні резонансні ялини лягали так, як мама кладе на перину дитинку, і не переламали ці звуки, ув’язнені в їхньому акустичному стовбурі, і щовечора я слухав, як жахливо пан професор гнівається, як лає нас грубими словами, і не лише цю дівчину, а й мене, ми були ідіоти і придурки, гієни плямисті і скунси верескливі, а все це, аби швидше навчити нас французьких слів. І поки я варив вечерю у кахляних печах, які трапляються в горах, і запалював гасові лампи, я прислухався до красивих слів, які постійно невдало вилітали з вуст тієї дівчини, яку відправили з шоколадної фабрики до лісу за те, що любила веселитися, любила спати щоразу з іншим парубком, як вона оповіла нам, і взагалі її сповідь не відрізнялася від тих, які я чув від подібних дівчат з вулиці, різниця була тільки в тому, що ця дівчина усе робила із задоволенням і задармо, лише заради кохання, лише заради хвилевої втіхи від того, що хвилину, а може, й цілу ніч хтось її любив, і цього було достатньо, щоб бути щасливою, бо тут їй доводилося працювати і на додачу ще й цілий вечір вивчати французькі слова, не тому, що вона хотіла, а тому, що їй було нудно, і вона не знала, як убити такий довгий вечір, якщо не було з ким… наступного місяця пан професор почав читати лекції з французької літератури двадцятого століття, і тут настала така зміна, що ми обоє зраділи… Марцела почала виявляти цікавість, пан професор цілий вечір розповідав їй про сюрреалістів і про Робера Десноса, і про Альфреда Жаррі, і про Рібемона де Сіні, про красенів Парижа і красунь… і якось він показав нам книжку, що називалася «Ружа для всіх»,[38] і щовечора читав і перекладав по одному віршу, а на роботі ми його розбирали, образ за образом, все було таке незрозуміле, але коли ми його аналізували, то пробиралися до змісту, і я слухав і почав читати книжки, важку поезію, якої ніколи не любив, а тепер її читав і розумів так, що часто давав своє тлумачення, і пан професор казав: «Бовдуре, ідіоте, звідки ви то знаєте?» І я відчував себе котиком, якому хтось почухав шийку, так приємно це було, коли пан професор когось лаяв, напевно, я починав йому подобатись, бо він лаяв мене так само, як Марцелу, з якою на роботі говорив уже тільки по-французьки… Відтак одного дня я поїхав на фабрику з тим музичним деревом і, здавши його, отримав платню, купив харчі і крупи, а ще купив пляшечку коньяку і букет гвоздик, і вже збирався додому, але на розі фабрики почався дощ, і тоді я сховався під дерево, а потім забіг до якоїсь старої вбиральні, аби сховатися від зливи, що барабанила по дошках, якими була вкрита стріха тієї вбиральні, але то була не вбиральня, то мусив бути колись шільтергауз, будиночок для військової варти, я помітив, що й щілини з боків будиночка забиті дощечками, аби не дуло… І от я сидів там, роззирався, постукуючи по тих дощечках, якими були оббиті стріха і бічна стіна… а коли дощ перестав, я повернувся на фабрику музичних інструментів, двічі мене виганяли, але я все ж пробився до директора і повів його за фабрику, за зруйнований склад, і все вийшло так, як я й передбачав, десять коштовних дощечок бозна-якої давності, якими хтось перед роками оббив цю вартівню від протягів… «Як ви здогадалися, що це музичне резонансне дерево?» — здивувався директор… «Я обслуговував ефіопського імператора», — кажу, але директор сміявся, попліскуючи мене по спині і захлинаючись зо сміху, і повторював: то вам пощастило… я теж посміхався, бо, напевно, я так змінився, що вже ніхто в мені і не впізнав би того, хто справді обслуговував ефіопського імператора…
Але тепер я сприймав усе це інакше, я навчився кпити сам із себе, мені вже вистачало самого себе. Присутність людей починала мене обтяжувати, я відчував, що розмовляти мені доведеться хіба з самим собою, що це буде наймиліший і найприємніший для мене співбесідник, моє друге «я», той мій спонукач і вихователь, що сидів у мені, з яким я тепер заходив у бесіду з дедалі більшим і більшим задоволенням. Може, подіяло на мене те, що я чув від пана професора, який опановував себе в лайці, жоден візник не вмів так лаятися ні на коней, ні на людей, як пан професор французької літератури і естетики… і при цьому розповідав нам про все, що цікавило і його, розповідав кожного вечора, щойно відчинивши двері, доки не заснув, доки не заснули ми, до останньої хвилини розповідав, що таке естетика і що таке етика, і про філософію, і філософів, і завжди казав про філософів, включно з Ісусом Христом, що то банда розбійників, і негідників, і вбивць, і пройдисвітів, і якби їх не було, то було б людству краще, але й саме людство: «Нащадки глупі, злі й злочинні…», і ось, напевно, цей професор переконав мене в тому, що потрібно бути самому, щоб увечері дивитися на зірки, а ополудні у глибокі криниці… і ось я наважився, одного ранку встав, потиснув усім руку, подякував за все і пішов назад до Праги, бо я й так уже пересидів тут майже півроку, а пан професор і та його дівчина говорили між собою тільки і тільки по-французьки, і завше
