Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Остер не став із ним сперечатися.

— Як дістанемося Саґсай Голма, я поговорю з Голланд. Якось усе владнаємо.

Тут нарешті озвався Вест.

— І що це означає?

Я не відповіла. Правду кажучи, я зробила б будь-що, аби повернути патент, і Голланд достоту це розуміла. Опівнічного каменя пред’явити я не могла, тож усі козирі були в неї.

— Що ти збираєшся робити, Фейбл? — м’яко

спитав Остер.

— Усе, що вона забажає.

Отак просто.

— Егоїзм який, — буркнула Вілла під ніс.

— Ти на мене злостишся, Вілло. А не на неї, — кинув їй Вест.

— А яка різниця?

— Вілло. — Остер простягнув до неї руку, але боцманка відсунулася.

— Ні! Ми не про це домовлялися. Ми вирішили, що знайдемо Фейбл і повернемося в Серос завершити розпочате.

— Мені шкода, — вимовив Вест. За тим запала похмура тиша, і тепер уся команда дивилася на нього. — Я помилився, коли спрямував судно до Скупчення Юрі без голосування.

— Цілком згоден, — пирхнув Пай. — Можеш повторити.

— Це більше не повториться, — сказав Вест. — Обіцяю.

Вілла глянула на брата, глитнула тяжкий клубок у горлі.

— А я от не перевірятиму, чи дотримаєш ти обіцянки.

— Що? — втомлено перепитав Вест.

— Коли повернемося в Серос, я піду.

Вест закляк, свердлячи її поглядом. Не міг навіть слова мовити.

— Досить із мене, Весте, — промовила вона дещо тихіше. — Годі вже гасати за тобою із порту в порт. Давати тобі змогу про себе подбати. — У голосі бриніло стільки почуття, що слова падали дедалі важче. — Я хочу піти з «Жоржини».

Вест стояв, ніби дістав ляпаса.

Решта команди, схоже, збентежилася не менше. Переводили погляд із неї на нього й назад, не знаючи, що й сказати.

Першим отямився Геміш, ступив наперед, прокашлявся.

— Маємо достатньо монети, щоб замінити якір і повернутися на Звуження. Треба буде зайти на коралові острови заповнити гросбухи.

— Гаразд, — відказав Вест.

І повернувся до вікна, даючи зрозуміти: усі вільні.

Одне за одним усі почовгали з каюти в напіврубку. Вілла, перш ніж піти за товаришами, озирнулася через плече.

— Весте…

Я чекала, поки він гляне на мене. Він не рухався, і я сама прихилилася до нього, поклала голову на плече. Вест торкнувся моєї маківки губами й тяжко зітхнув.

Так ми постояли якийсь час, а тоді я лишила його самого. Ступила на сходинки донизу і пішла; ліхтар у кубрику світився, світло сіялося зі шпарини прочинених дверей. Я заслизнула досередини.

Вілла стояла біля свого рундука, роздивляючись власний кінджал. Повертала його так поволі, що кожен камінчик зблискував на світлі.

Я всілася в гамак і забаламкала ногами.

— Я знаю, — зітхнула Вілла нервово. — Не слід було аж отак.

— Ти розізлилася.

— Усе одно так недобре.

Вона поклала свого ременя з інструментами в рундук, опустила кришку, умостилася зверху й позирнула на мене.

— Розумію, що це жахливо, але гадаю, десь у глибині душі я навіть тішилася, що все так склалося. — Заплющила очі. — У мене ніби з’явилася переконлива причина.

Я розуміла, до чого вона веде. Вона так страшилася повідомити Вестові про своє рішення піти, що, коли той виступив проти волі команди, відчула якесь виправдання.

— Це ж я сама і є егоїстка, — прошепотіла вона.

Я легенько копнула її п’яткою в колінку.

— Чого це ти егоїстка? Ти волієш жити власним життям. Вест має це зрозуміти.

— Може, і так.

Вілла й тепер страшилася. Загубити його. Так само як і він боявся загубити її.

— Що робитимеш? — поцікавилась я.

Та знизала плечима.

— Мабуть, знайду собі роботу в корабельного теслі чи в коваля. Може, на навчання влаштуюся.

— І можливо, одного прекрасного дня побудуєш нам корабель, — усміхнулась я.

Тут і Вілла не стримала усмішки.

Ми посиділи мовчки, дослухаючись до тихого наспіву моря.

— Нелегко йому буде, — завважила я. — Без тебе.

Вілла прикусила губу, втупилася в темний куток.

— Та знаю.

Я відсунулася на край гамака, притримуючи інший для неї. Боцманка хвильку повагалася, відтак звелася та вкублилася поруч зі мною.

— Як ти гадаєш, він мені пробачить? — прошепотіла вона.

Я кинула погляд на неї.

— Тут немає чого пробачати.

Ще до того, як ми дістали все з «Жайвора», Вілла зізналася мені, що вона такого життя не обирала. Вест узяв її в команду, щоб уберегти. Але ж вона вже не та маленька дівчинка, як тоді, коли вони обоє були Узбережними Волоцюжками. Настав час іти власним шляхом.

Стоячи на носовій частині та споглядаючи, як на обрії промальовується Саґсай Голм, я аж фізично відчувала на собі Вестів погляд.

Невеличке місто світилося в ранковому промінні, громади будівель із червоної цегли скидалися на купу каміння, що готова розсипатися. Але мій погляд завмер на єдиному кораблі в гавані. Темне морене дерево, вирізьблені на носі морські демони. А поперек клівера напнутий шмат білого полотна, на якому красується герб Голланд.

За ті години, відколи ми рушили зі шхер Фейбл, мені наче нестерпно щільно скрутився вузол у животі. Я постала перед бабусею і пообіцяла, що зможу відшукати опівнічний камінь. Уклала угоду — ризиковану, як карта ляже, — і програла.

Якщо Клов добрався до Сента вчасно, щоб той устиг добути перстень торговця, ми ще маємо якийсь шанс потопити Голланд. Та це не допоможе Сентові скинути зашморг із шиї. Якщо із чимось у мого батька й не склалося, то це з навичкою грати за правилами інших. Він такий самий непередбачуваний джокер, як і Генрік.

Я підібрала кидальні кінці²¹ та пожбурила їх донизу: ми входили в гавань. Петля впала на дальній кнехт²², а дерев’яним помостом уже крокував гаваньмейстер, занурившись у пергаменти. Шкрябав пером сюди й