Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Пан Фокс заморгав:

— Е-е… Клара Белл. Вона тут єдина дівчина — відтоді, як звільнилася Пеґі… — він помовчав, а потім боязко й вороже запитав: — А що вам до неї?

— А сьогодні Клара Белл працює тут?

Джордж Фокс завагався — саме цього від нього й чекав юнак.

— Гаразд, — кивнув він. — Покличте її сюди.

Він озирнувся — Кіті йому було не видно за спинами відвідувачів. Дівчина тим часом потихеньку прокрадалася до дверей.

— Покличте її, — повторив він.

Джордж Фокс не поворухнувся. Його обличчя скам’яніло, очі вибалушились.

— Навіщо вона вам? — уперто запитав він. — Хто ви такий? Чого вам від неї треба?

— Я не звик… — утомлено відповів юнак, — я не звик ні пояснювати своїх прохань, ні просити двічі. Я — член уряду. Цього повинно бути досить для будь-кого з вас… Пробачте! Отак робити вже не годиться!

Один з гостей, що сидів біля виходу, підскочив зі стільця, побіг до дверей — і відчинив їх, збираючись вийти. Чарівник промовив одне-єдине слово й махнув рукою. Гостя відкинуло назад до зали, й він упав на підлогу перед каміном. Двері зачинились із таким грюкотом, що по стінах забряжчав мідяний посуд.

— Жоден з вас не покине цієї кімнати, аж поки я не знайду Клару Белл! — юнак сердито поглянув на простолюдина, що лежав на підлозі. — І годі вже стогнати! Ви нічого собі не пошкодили! — він знов обернувся до Джорджа Фокса: — Ну?!

Кіті була вже біля дверей. Один з відвідувачів біля стойки майже непомітно кивнув їй.

— Тікай! — прошепотів він. — Забирайся звідси!

Юнак тупнув лакованим черевиком:

— Вас, напевно, не здивує, що я прибув до цього вертепу не сам. Або через пів хвилини дівчина буде переді мною, або я віддам належні накази — й ви за цим негайно пошкодуєте! — він позирнув на свій годинник.

Джордж Фокс потупився, далі поглянув на стелю, щоб не бачити благальних очей відвідувачів. Стиснув і безпорадно розтиснув кулаки. Його щоки вкрилися старечими зморшками. Він розтулив вуста, тоді знову стулив їх…

— Усе гаразд, Джордже, — сказала Кіті, виходячи з-за стойки. Вона несла своє пальто, перекинувши його через руку. — Не треба. Дякую, — вона поволі пробиралася між столиками. — Що ж, ходімо, пане Мендрейку.

Чарівник відповів не одразу. Якусь хвилину він дивився на неї. Його бліде обличчя трохи почервоніло — можливо, від спекотного повітря в повній залі. Аж нарешті він опам’ятався й легенько кивнув:

— Дякую за честь, панно Джонс. Ходімо, будь ласка, зі мною.

Він побокував. Кіті, виструнчившись і дивлячись просто перед собою, пройшла повз нього. Юнак рушив за нею до дверей. Озирнувшись востаннє, він звернувся до мовчазної зали:

— Пробачте, будь ласка, що зіпсував вам вечір.

Двері зачинилися. Майже хвилину ніхто не ворушився й не казав ані слова.

— Тепер тобі потрібна нова буфетниця, Джордже, — промовив нарешті хтось із гостей.

* * *

Куля-шпигун надворі зникла. Вулицею за аркою проїхали кілька автомобілів. Сіяла мжичка. Кіті чула, як дрібні крапельки шурхотять по поверхні річки в темряві за парапетом. Холодне вогке повітря обвіяло їй лице — й несподівано підбадьорило її.

З-за спини долинув голос:

— Панно Джонс, тут поблизу мій автомобіль. Ходімо туди.

Почувши цей голос, Кіті зненацька сповнилася шаленою радістю. Здавалося б, вона мала злякатись, проте страху не відчувала — лише завзяття і якусь дивну радість. Відтоді, як дівчину вперше приголомшила поява Мендрейка, вона почувалася цілком спокійно — і навіть бадьоро. Три довгі роки вона жила самотньо й ховалася. І тепер, коли всі надії зруйнувались, Кіті відчувала, що більше не змогла б терпіти таке життя. Вона прагнула діяти — попри будь-які наслідки. Колишня безжурність огорнула її хвилею безсилого гніву.

Вона обернулась. Перед нею стояв Мендрейк — Мендрейк, один з членів Ради! Ніби у відповідь на її молитви…

— Що ж ви збираєтесь робити? — зіпнула вона. — Вбити мене?

Юнак заморгав. Його обличчя освітлювали жовті лампи з вікон сусіднього заїзду, що надавало йому нездорового жовтавого кольору. Він кахикнув:

— Ні. Я…

— Чому ж ні? Хіба не так ви чините із зрадниками? — останнє слово Кіті просто-таки виплюнула. — Чи з будь-ким, хто наважиться перейти вам дорогу? Два дні тому тут побував один ваш демон. Він убив людину. Ця людина мала сім’ю! Не зробила нічого злочинного! І все-таки демон убив її!

Чарівник сердито засичав крізь зуби:

— Мені справді шкода. Але я не маю до цього жодного стосунку.

— Авжеж, крім того, що саме ви віддаєте накази цим демонам! — голос Кіті лунав різко й пронизливо. — Вони ж просто раби. А ви керуєте ними!

— Я мав на увазі, що це не стосується мене особисто. Це взагалі — справа не мого міністерства. Отже, панно Джонс…

— Пробачте! — зареготала Кіті. — Це наймізерніше виправдання, яке я будь-коли чула: "Це справа не мого міністерства!" О, тоді, зрозуміло, все гаразд! Гадаю, що війна — теж справа не вашого міністерства? І нічна поліція? І в’язниці Тауеру? До всього цього ви не маєте жодного стосунку?!

— Правду кажучи, не маю, — голос чарівника став суворішим. — А тепер зробіть ласку помовчати, панно Джонс. Чи, може, допомогти вам? — Він ляснув пальцями: з найтемнішого закутка двору з’явилася тінь. — Це Фританґ. Найлютіший з моїх рабів. Він зробить усе, що я нака…

— Чудово! — з кепкуванням перервала його Кіті. — Погрожуйте мені далі! Так само, як отим людям у заїзді! Ви ж нічого не здатні зробити без насильства, авжеж? На знаю, як ви взагалі спите вночі!

— Дивно чути це від вас! — зіпнув у відповідь Мендрейк. — Щось я не пригадую, щоб ваш Спротив соромився застосувати силу, коли вважав це за потрібне. Скільки людей загалом постраждало? Кількох було вбито, ще більше скалічено, а…

— Це інша справа! Ми боролися за ідеали!

— Так само — і я. Проте… — він глибоко зітхнув. — Гаразд, пробачте. Я був трохи непоштивий до вас, — чарівник махнув рукою й вимовив коротке закляття: зловісна тінь розтала в темряві. — Ось. Тепер ви можете говорити без страху.

Кіті зухвало поглянула на нього:

— Я й так не боюся.

Мендрейк стенув плечима. Він озирнувся назад, на зачинені двері заїзду, а потім подивився в бік вулиці. Там, у «Жабі», він поводився владно й самовпевнено, а тут — навпаки — ніби розгубився, не знаючи, що сказати.

— Ну? — поцікавилася Кіті. — Що ви зазвичай робите, коли заарештовуєте людину?