Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Я негайно зрозуміла, що сказала те, чого не слід було казати. Малові очі розчахнулися.

— Мені не потрібне «прибирання», — кинув він.

— Я не мала на увазі…

Хлопець скинув мою руку зі свого обличчя й міцно схопив її, але його погляд шукав мого.

— Ти щаслива тут, Аліно?

Його запитання заскочило мене зненацька.

— Я… не знаю. Іноді.

— Ти щаслива тут із ним?

Я не мусила перепитувати, кого саме Мал має на увазі. Відкрила рота, щоб відповісти, але й гадки не мала, що сказати.

— Ти носиш його символ, — зауважив хлопець, ковзнувши поглядом до маленького золотого талісмана на вирізі моєї сукні. — Його символ і його колір.

— Це просто одяг.

Малові губи вигнулися в цинічній посмішці, такій не схожій на усмішку, яку я знала і любила, що я мало не відсахнулася.

— Ти сама в це не віриш.

— Яка тобі різниця, у що я вбрана?

— Одяг, прикраси, навіть твій вигляд. На всьому його відбиток.

Ці слова вдарили мене, наче ляпас. Я відчула, як у темній залі огидний рум’янець поповз моїми щоками. Вирвала долоню і склала руки на грудях.

— Це не так, — прошепотіла я, не дивлячись йому в очі.

Здавалося, Мал бачить мене наскрізь, наче може зібрати всі думки про Дарклінґа, які будь-коли з’являлися в моїй голові. Але за соромом прийшла лють. То й що, як він про все знає? Хіба він має право мене засуджувати? Скількох дівчат Мал стискав у темряві?

— Я бачив, як він на тебе дивився, — додав хлопець.

— Мені подобається, як він на мене дивиться! — майже закричала я.

Мал похитав головою, гірка посмішка застигла на його вустах. Мені хотілося розквасити йому пику.

— Просто визнай це, — взявся глузувати хлопець, — ти належиш йому.

— Ти теж, Мале, — плюнула я у відповідь. — Ми всі йому належимо.

Ці слова стерли з його обличчя посмішку.

— Ні, — затято відповів він. — Я не належу. І ніколи не належатиму.

— Ой, справді? А в тебе є власне місце, Мале? Хіба ти не мусиш слухатися наказів?

Мал виструнчився, зберігаючи холодний вираз обличчя.

— Так, — погодився він. — Так, мушу.

Хлопець рвучко розвернувся і вийшов у двері.

Я ще мить постояла там, здригаючись від злості, а потім побігла до дверей. Зупинилася аж нагорі. Сльози, що загрозливо застигли на очах, нарешті полилися, заструменівши щоками. Мені хотілося побігти за Малом, узяти назад свої слова, благати його залишитися, але я й так усе життя бігала за Малом. Натомість цього разу я мовчки застигла й дозволила йому піти.

Лише опинившись у своїй кімнаті й надійно зачинивши за собою двері, я дозволила вирватися схлипам. Сповзла на підлогу, притиснувшись спиною до ліжка, обійняла руками коліна й намагалася опанувати себе. Мал уже залишив палац і пустився у зворотну путь до Цибеї, де мав приєднатися до решти трекерів, котрі полювали на оленя Морозова. Відстань, що зростала між нами, здавалася фізично відчутною на дотик. Я почувалася віддаленішою від нього, ніж в усі попередні самотні місяці.

Великим пальцем я потерла рубець на долоні.

— Повертайся, — прошепотіла я, здригаючись цілим тілом від нових схлипів. — Повертайся.

Але він не повернеться. Я сама мало не наказала йому забиратися геть. Знала, що, можливо, більше ніколи не побачу його, й ця думка була болючою.

Не знаю, скільки я так просиділа в темряві. Раптом помітила, що у двері хтось тихенько стукає. Я сіла рівніше, намагаючись стримати схлипування. А раптом це Дарклінґ? Я не могла знести думку, що доведеться просто зараз дивитися на нього, пояснювати мої сльози, однак мусила щось робити. Звелася на ноги й відчинила двері.

Кощава рука стиснула моє зап’ястя залізними лещатами.

— Баґхра? — здивувалися я, дивлячись на жінку, що стояла біля дверей.

— Ходімо, — наказала вона, смикаючи мене за руку й озираючись через плече.

— Дай спокій, Баґхро.

Я спробувала висмикнутися з її руки, але вона виявилася навдивовижу сильною.

— Ти негайно підеш зі мною, дівко, — відрубала вона. — Негайно!

Можливо, спрацювала пильність її погляду чи приголомшення від побаченого в жінчиних очах страху, а може, я просто звикла виконувати Баґхрині накази, однак я вийшла за нею за двері. Вона зачинила їх за нами, не відпускаючи мого зап’ястя.

— Що це таке? Куди ми йдемо?

— Помовч.

Замість того щоб повернути праворуч, до головних сходів, вона потягла мене в протилежному напрямку, до іншого кінця коридору. Натиснула щось на панелі в стіні, й розчахнулися приховані двері. Баґхра підштовхнула мене. Я не мала бажання сваритися з нею, тож пошкандибала вниз вузькими спіральними сходами. Щоразу, коли я озиралася на жінку, вона ледь помітно підштовхувала мене. Опинившись