Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

І православні поволзькі татари на чолі з Кузьмою Мінібаєвим (Мініним) захопили московський Кремль і полонили невеликий польський гарнізон та своїх бояр, які служили в уряді царя Владислава. Послухаємо:

«26 октября (1612 року. — В.Б.) распахнулись Троицкие ворота Кремля, на каменный мост вышли бояре и другие москвичи, сидевшие в осаде. Впереди процессии шёл Фёдор Иванович Мстиславский, за ним — Иван Михайлович Воротынский, Иван Никитич Романов с племянником Михаилом (будущим царём) и его матерью Марфою…

На следующий день произошла капитуляция литовско-польского гарнизона. Принимал капитуляцию Козьма Минин. Часть пленных… отдали казакам Трубецкого, остальных… — ополчению… (Их. — В.Б.) убили почти всех… уцелевших… разослали по городам… в некоторых городах пленных линчевали» [173, с. 561].

Так подає матеріал білоруський автор Тáрас А.Е. Розповідається про 1612 рік.

А як московити сьогодні (2015 рік) поводяться на українському Донбасі — грабують, катують, ріжуть, вбивають — знає кожен. Отакі вони — прямі нащадки Золотої Орди. Психологічний стан людини не змінився!

Ще напередодні того, як «ополчение» Кирюші Мінібаєва ввійшло до Москви, польський король Сигізмунд III у ніч з 2 на 3 червня 1611 року штурмом оволодів Смоленськом і позаяк уважав вирішеними всі питання війни — Смоленськ відійшов до Речі Посполитої, а царський московський трон, за угодою з московитами, посів його син Владислав, — розпустив свою армію та виїхав до Варшави. Послухаємо свідчення: «После взятия Смоленска король вместо похода на Москву распустил свою армию и уехал в Варшаву» [173, с. 533].

І хоча білоруський автор Тáрас стверджує, що «На это решение повлияло… отчасти и эйфория от успеха!» [173, с. 533], та він глибоко помиляється. Польський король, як і всі його полководці, був людиною європейського виховання, європейської честі, і дане ним слово було для нього законом, в той час, коли московити у ті часи, і зараз, були людьми золотоординського виховання, та, як казав німецький канцлер Бісмарк, — «їхнє слово не коштує паперу, на якому написане». І не забуваймо, що Московія продовжувала у 1611 році залишатися васалом як Кримського ханства, так і Османської імперії. Тому не без їхньої підказки та не без їхньої допомоги, порушуючи підписані договори, вчинила 1612 року заколот, а 1613-го (13 березня) обрала собі нового царя. Ним став шістнадцятилітній (суто татарська традиція) Михайло Федорович Романов, батько якого суздальський митрополит Філарет, майбутній Московський патріарх, перебував заручником у Речі Посполитій.

Зазначимо, що митрополит Філарет свого часу, 27 серпня 1610 року, та вся московська знать цілували хрест на вірність цареві Владиславу. Про що московські історики та їхні українські лакейчики завжди мовчали.

Сам же майбутній «тишайший царь» у часи свого обрання сидів у лісовому, Іпатієвському, костромському монастирі — родовій вотчині татарського роду Четів. Що зайвий раз підкреслює причетність татар до обрання Московського царя в 1613 році.

Звернімо увагу — абсолютно всі московські офіційні та неофіційні джерела підтримують думку, що головною складовою обрання царем Михайла Романова у 1613 році були якісь невідомі нам «козаки». Звичайно, не українські, бо вони там бути не могли. Послухаємо одночасно білоруського автора А.Е. Тáраса і російського професора Л.М. Гумільова:

«Отступление противника позволило беспрепятственно провести в Москве Земский собор (курултай) с целью выбора нового царя… Но победители — дворянское (???) и казацкое ополчение — долго не могли сойтись во мнениях; все кандидатуры отметались. Вот что пишет об этом Л.Н. Гумилев: Дмитрия Трубецкого не хотели видеть на престоле дворяне (кандидатура Кирюші Мінібаєва. — В.Б.), ибо он, хотя и был князем, командовал казаками (нехрещеними поки що татарами. — В.Б.). Князя Дмитрия Пожарского не хотели иметь государем казаки: ведь он был вождем дворянского ополчения (хрещених татарів. — В.Б.). Но был еще один кандидат — тихий и совершенно беспечный человек, 16-летний Михаил Федорович Романов (головне, абсолютно свій. — В.Б.)» [173, с. 564].

Справа в тому, що у 1612–1613 роках московита величали українських козаків — черкасами, а козаками називали рязанських (касимовських) нехрещених татар. І це не моя вигадка. Ось свідчення російського історика Миколи Івановича Шишкіна з його праці «История города Касимова с древнейших времён», виданої в Рязані 1891 року:

«Рязанскими казаками назывались простые татары, жившие в области Рязанской и приехавшие в Россию (Московію. — В.Б.) со служилыми царевичами» [232, с. 7].

У ті часи в Московській державі татари ділилися на дві категорії — своїх та чужих.

«Враждебные татары грабили больше Нижний, Муром и воевали с Мордвою и казаками Рязанскими (в примітці дано пояснення, що «Рязанскими казаками назывались простые татары… — В.Б.). Царевичу (мається на увазі Мещерський татарський хан, якому Московія платила данину до 1700 року. — В.Б.) из Городка Мещерского (Касимова. — В.Б.) было удобно всякую минуту и самому пробраться в Казань и защитить край (особливо Москву. — В.Б.) от вторжения неприятелей» [232, с. 7–8].

Тому зрозуміло, що саме завдяки цим «рязанським козакам» Османи та кримський хан Джанібек Гірей протягом 1610–1620 років мали на московську владу великий вплив і диктували свою політику. Так у 1613 році був обраний так званий московський цар Михайло Романов.

Аби й далі посилювати тиск на Річ Посполиту, турецький султан Ахмед І (правив в Османській імперії у 1603–1617 роках і був убитий за незмогу покарати Петра Сагайдачного) чи, можливо, його наступник Мустафа І (правив в Османській імперії у 1617–1618 роках і був відсторонений від влади за невдалу політику щодо українських козаків) ухвалив рішення відправити Єрусалимського патріарха Феофана до України-Русі та Московії, аби якомога більше вбити клина у взаємовідносини між українцями та поляками, вихрестивши українцям незалежного від Риму митрополита, та закріпити владу в Москві, висвятивши там патріарха, який би підтримував новообраного московського царя Михайла Романова, з роду Четів.

Послухаємо, що повідомив архідиякон православної віри Павло Халебський літа Божого 1654-го року, супроводжуючи свого батька Патріарха Антіохійського того ж таки року через нашу землю до Москви: «Коли небіжчик патріарх Єрусалимський Феофан постановив відвідати цю країну (землю козаків. — В.Б.), вони вислали до п’яти тисяч козаків, аби провести його з Молдови, і провели до себе з великою шаною та повагою. Він висвятив тоді для них митрополита, єпископів та безліч священиків. Після того вони провели його до Московії… На небіжчика Феофана, який перебував у Москві, вони (поляки. — В.Б.) палали гнівом, і через те він, дізнавшись про це, на зворотному шляхові вирушив через країну татар і цим урятувався від ляхів» [16, с. 39].

Зазначимо: Павло Халебський описав події у тій послідовності, у якій вони відбувалися в житті. Спочатку патріарх Єрусалимський прибув до Молдови, яка була всуціль наповнена турками.