Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Я зітхнула, намагаючись зосередитися, але його близькість лише відволікала мене. Його голос звучав так впевнено, а погляд — зосереджено, ніби він зараз знаходився у своєму природному середовищі. А я — точно опинилась за межами цілого світу..

— Ось так, — він нахилився, аби відкоригувати мою позицію, і я відчула його гаряче дихання на своїй шиї. — Тепер зроби крок вперед і вдар.

І я зробила так, як він казав, і, на диво, вдарила м'яч досить вдало. Він перелетів через сітку і м’яко приземлився на іншій стороні корту.

— Є! — закричала я, піднімаючи ракетку догори. Мій голос лунав гучніше, ніж я очікувала, і це викликало сміх у нас обох.

— Ну що ж, тепер ти готова до змагань, — пожартував Камілло, витираючи чоло рушником, що весь час висів на його плечі. — Але не розслабляйся. Це був тільки початок.

— Тільки початок? — я поставила ракетку на землю, спираючись на неї. — Мені здається, що я вже виграла своє особисте олімпійське золото.

Він засміявся, нахиляючись до сумки, на якій лежала його пляшка з водою. Його рухи були плавними, однак я все-таки помітила, як він трохи зморщився, коли напруга торкнулася травмованої руки.

— Камілло, ти впевнений, що тобі можна тренуватися з такою рукою?

— Вікторіє, я ж професіонал, — відповів він, усміхнувшись, але в його голосі відчувалася легка втома. — Я знаю свої межі.

— Межі? — я скептично підняла брову. — Ти навіть їх не визнаєш.

Він підняв голову і подивився на мене, а його очі раптом стали серйозними.

— У тенісі, як і в житті, ми самі створюємо межі, — сказав він, злегка нахиливши голову. — І тільки від нас залежить, чи будемо їх долати. Чи змиримось..

Його слова змусили мене задуматися. Чому я обмежую себе? Чому боюся приймати рішення? Можливо, він має рацію. Можливо, час перестати ховатися за минулим і почати жити справжнім. До того ж… мене вже декілька днів не турбують ті дурнуваті повідомлення, а чат взагалі був видаленим… що, якщо все справді закінчилось?

— Давай ще один раунд, — промовила я, беручи ракетку в руки. — Ти ж не думаєш, що я залишу тебе переможцем на цьому корті?

Його усмішка стала ширшою, і в очах з’явився азарт.

— Це виклик? — спитав він, підкидаючи м’яч угору, взявши до рук свою іншу ракетку. Скільки їх у нього?

— А ти як думаєш? — відповіла я, стаючи у позицію для прийому.

І ми знову поринули у гру, але цього разу я відчувала себе частиною його світу. Світ, де кожен удар мав значення, а кожна перемога — свою ціну. І хоча я справді відчувала, що Камілло дуже піддається, я все одно намагалась вибороти свою перемогу. Принаймні бодай в одному сеті…

Наш наступний раунд тривав довше, ніж я могла собі уявити. Камілло тримався серйозно, але, авжеж, не втрачав своєї звичної дотепності, кидаючи жарти між ударами. Я відчувала, як моя напруга поступово розчиняється у повітрі, змішуючись із легкістю його гри.

— Не піддавайся, Вікторіє! — гукнув він, коли я ледь встигла вдарити по м’ячу, і той перелетів через сітку. — А то твоє «золото» залишиться лише в мріях.

— Я ще покажу тобі, хто тут чемпіон! — відповіла я, намагаючись вкласти у свій удар всю силу, яка у мене залишилась.

М’яч знову перетнув сітку і з тріском влучив у його сторону. Камілло легко відбив його назад, і я ледве встигла зробити крок уперед, щоб прийняти удар. Але моя ракетка злегка похилилась, і м’яч вилетів убік, далеко за межі корту.

— Ну, тепер точно твоя черга купувати морозиво, — крикнув він, витираючи піт із чола. Його обличчя було вкрите легкою усмішкою, утім я помітила, як він відвів погляд убік, прикривши травмовану руку рушником.

Я підняла м’яч, обдумуючи, чи варто мені знову підняти цю тему. Зрештою, я вирішила діяти по-іншому. Він все одно буде мовчати.

— Слухай, — почала я, підходячи ближче. — А якби я захотіла дізнатися про твою техніку, ти б міг провести мені кілька уроків?

Він здивовано підняв брови, але швидко опанував себе, як завжди, прочистивши горло. Що тільки у його думках?

— Уроки? — перепитав він, відкидаючи рушник убік. — Ти хочеш грати серйозніше?

— Можливо, — я знизала плечима, намагаючись приховати свою тривогу, яка несподівано з’явилась в мені... — Якщо ми вже тут.. у цій грі, на довго, то чому б не навчитися у професіонала?

Камілло підозріло примружив очі, проте потім його обличчя знову розпливлося у посмішці.

— Гаразд, але це буде непросто, — сказав він, наблизившись до мене настільки, що я відчула тепло його тіла. — Я строгий тренер. Може, навіть змушу тебе робити ранкові пробіжки разом зі мною.

— Ранкові? З тобою? — я похитала головою, зробивши вигляд, що це мене налякало. — Я ще подумаю, чи воно того варте.

Він засміявся, а його очі засяяли від щирого задоволення.

— Вікторіє, з тобою ніколи не буває нудно, — тихо промовив він, а його голос знову набув того м’якого, тепер вже знайомого тону.

Ми обоє залишили корт, йдучи назад до дому, а Ґатто, який весь цей час ліниво лежав неподалік, і здається навіть на моєму новому килиму для йоги, повільно поплентався за нами.

— Ти справді могла б стати гідною суперницею, — сказав Камілло, коли ми піднялися сходами до веранди. — Але потрібно працювати над силою удару.

— І над витривалістю, — додала я, відчуваючи, як кожен м’яз у моєму тілі болить від перенапруги.

— Зате ти вже зрозуміла, як це — жити у світі тенісу, — відповів він, відкриваючи двері й пропускаючи мене вперед. — Це не тільки спорт, це дисципліна і пристрасть.

Його слова прозвучали так переконливо, що я вперше зрозуміла, наскільки теніс для нього — це більше, ніж просто гра. Це його життя, його вміння тримати баланс у світі, що часто здавався хаотичним.

Я усміхнулась собі під ніс, заходячи в дім. Можливо, цей день на корті — це початок чогось більшого, ніж просто новий досвід. Можливо, це шанс не тільки краще зрозуміти Камілло, а й саму себе.