Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

— Я не менше за Вас зацікавлена у швидкому одужанні, — мій голос прозвучав впевнено, — чи впустять до мене сьогодні відвідувачів? — ретельно підбирала я слова, намагаючись промацати межі дозволених мені дій, та не дати йому можливість маніпулювати мною.

— А кого б ви хотіли бачити? — хитро та двозначно запитав лікар, і в його словах прозвучала награна ввічливість.

— Усіх, хто навідував мене раніше, — так само загадково відповіла я, не даючи йому можливості робити завчасні висновки, і не відкриваючи йому своїх планів, та залишаючись таємницею, яку не так легко розгадати.

В палаті запанувала тиша, напружена та очікувальна. Медсестри, мов тіні, зникли за дверима, мій лікар, що звик до чіткого виконання протоколу, опустив погляд, коли мої очі зустрілися з його, і також мовчки, без зайвих слів, покинув приміщення. Залишився лише психіатр,  Алехандро Далларас, його постать випромінювала певну містичність. Він неквапливо підтягнув стільця, сів біля мого ліжка, і спокійно підсумував:

— А ти розумніша, ніж я гадав, дівчинко, — від його погляду, пронизливого, наче сканер, що оголював мою душу, немов електричний провід, вивертаючи її навиворіт, ставало не по собі. Я відчувала певний дискомфорт, але небезпеки від нього не виникало, лише легка неприязнь через специфіку його роботи, що здавалася втручанням у мою особисту зону.

— Ви також професіонал, пане Алехандро, — відповіла я спокійно, хоча внутрішньо відчувала певну напругу, — якщо можете визначити стан людини за короткою розмовою з нею. І що ж ви мені «пришиєте»? — додала я, і в моєму голосі пролунала іронія. — Якийсь біполярний розлад психіки чи якесь інше «спадкове» захворювання? — навмисно наголосила я на слові «спадкове», і мої губи на мить скривилися у гіркій усмішці, вважаючи мамин діагноз штучним, хоч я так і не отримала можливості особисто поговорити з нею, як обіцяв батько.

— Дивно, але мені здається, що ти в курсі того, про що не маєш здогадуватися, — з легким сумом промовив пан Алехандро, і його погляд став більш уважним, і немов хотів проникнути у найпотаємніші глибини моєї душі. Можливо, саме так він намагався спровокувати мене на відвертість, намагаючись отримати необхідні йому підтвердження для наперед сфабрикованої справи, що нагадувала театральну постановку.

— Якщо Ви впевнені, то для чого мене запитуєте? — я відчула, як до мого голосу приєднуються нотки роздратування. — Вам дійсно потрібна розмова зі мною, чи все уже наперед сплановано і написано, а Вам, як маріонетці у батьковій грі, лише слід переконати мене в цьому? — додала я, і мій погляд зустрівся з його. — Можете озвучити, чому Ви хвилюєтеся за хворого пацієнта? — мої слова прозвучали прямо, як гострий клинок.

Сказані мною слова явно зачепили авторитетного лікаря, особливо згадка про впливового батька, і його плечі мимоволі здригнулися, і це не залишилося непоміченим для мого ока. Отож, я не схибила у своїх здогадках, і недарма так ретельно вивчала поведінкову психологію, вважаючи, що вона знадобиться мені у веденні ділових переговорів, як професійному економісту. Проте ці знання, мов дорогоцінні кристали, стали необхідним практичним інструментом у повсякденному спілкуванні, і дозволили розгадувати справжні наміри співрозмовника.

— Дівчинко моя, — він на мить відкинувся на спинку стільця, — я не продаюся, і не дозволю нікому сумніватися у моєму професійному авторитеті, — додав він, і його вуста витягнулися в суцільну вузьку лінію, — але ж спадковість і справді збільшує шанси на хворобу, — промовив він, і знову на його обличчі з’явилася маска спокою, — Вчора я мав розмову з твоєю матір’ю… — його слова прозвучали, як виклик.

Він не договорив, і уважно спостерігав за моєю реакцією, немов дослідник за піддослідним кроликом, і вона, на жаль, виявилася рефлекторною, і я відчула, як моє серце калатає у грудях, мов переляканий птах. Згадка про матір змусила мене затамувати подих і занервувати, і я відчула, як внутрішньо напружуюсь, наче натягнута струна.

— Лікарю, на відміну від Вас, у мене такої можливості не було останні дев’ять років, — відповіла я, і мій голос наповнився сумом, який неможливо було приховати. — І я розумію, що батько, — я на мить зупинилася, немов підбираючи потрібні слова, — скоріш за все не дозволить найближчим часом з нею поспілкуватися відверто, без свідків, — додала я, і мої слова наповнилися гіркотою. — Я знаю, чим йому може така необережність обернутися, — я демонстративно відвела погляд.

Мої слова знову змусили його замислитися, і його брови на мить нахмурилися. Він потер підборіддя, його губи були стиснуті, наче він щось обмірковував. Знову настала пауза, і цього разу він взяв її для того, щоб скоригувати свої наступні питання, і спланувати свої подальші дії. Я поглянула йому прямо у вічі, не відчуваючи жодної агресії чи гніву, лише легкий сум, мені навіть стало трохи шкода лікаря, який, мов у полоні, зараз вагався, як йому йти проти власної совісті.

—Ти б хотіла з нею поспілкуватися? – прямо, без фальші чи якогось підтексту спитав, і я йому повірила.

—Більше за все на світі, - чесно призналася, а на очі навернулися зрадливі сльози, які я придушила в зародку, тож вдвернулася і швидко закліпала, стримуючи природні пориви. Мені слід залишатися розсудливою і не піддаватися на емоційну слабкість.

— Подивимося… — промовив лікар, і в його голосі промайнула нерішучість. — А тепер відпочивай, — він встав з місця і неквапливо взяв стільця, і відніс його на своє місце, продовжуючи вивчати мене, немов цікаву книгу, проте у його погляді та в його голосі з’явилися якісь теплі нотки, які я не могла проігнорувати.