Читати книгу - "Дім для Пенсі, Анна Лерой"

— Хлопці, дивіться, яку крихітку принесло південним вітром на іспит! — чує Пенсі веселий сміх і обертається. За спиною зібралася компанія підлітків, навряд чи старших за неї. Той, хто найбільш говірливий і сміливий, носить досить дорогу екіпіровку, дивиться нахабно, переможно і якось надто самовпевнено. Його перевагу підтримують ще троє: широкий хлопець з рум'яним обличчям, старша за Пенсі дівчина в гарній хутряній куртці і високий нескладний похмурий підліток.

— На себе подивися — ти як лупоокий пуголовок серед іншої дрібноти! Тільки і вмієш рота розкривать! — слова вириваються, перш ніж Пенсі встигає себе зупинити. На вулицях міста, де її сім'я орендувала будинок, ніхто не смів її задирати: вона просто якось покусала всіх, хто посмів з неї сміятися. Звичайно, мама після такого взялася за її виховання всерйоз, але назад вже нічого було не повернуть — пальцем тикати в Пенсі перестали, бо хто знає, чого їй в голову вдарить наступної миті.

— Ах ти, недомірка! Та тебе перша ж дивність навпіл перекусить! — спалахує хлопчисько й одразу вкривається некрасивими червоними плямами: його приятелі регочуть із відповіді Пенсі. Хоча не всі, похмурий не сміється, тільки зиркає спідлоба.

— Ти на мене не погладай, скоріш про себе турбуйся! І штани запасні захопи: раптом у Чорному лісі на тебе страшна зубаста сніжинка впаде! — підморгує галасливому Пенсі й намагається втекти, поки той, червоний від злості, тупотить ногами й безладно розмахує руками. Та тільки врятуватися не вдається, тієї ж миті вона наштовхується на похмурого: і як тільки той опинився на її шляху так швидко? Тонкі сильні пальці неприємно впиваються їй у плече. Пенсі шипить крізь зуби й різко смикається, виривається, відстрибує вбік. Пальці самі наштовхуються на рукоять широкого ножа на поясі. Похмурий хлопець, дивний і неприємний, напружується, трохи згинається посередині, ніби зараз кинеться на неї.

— Гей, Аларе, ти чого? Розслабся! — смикає похмурого за рукав галасливий. Пенсі заворожено стежить за цим рухом. Будуть битися чи закінчиться все взаємними образами?

— Вона втекти від тебе хотіла, — тихо хрипить той дивний хлопець.

— Ну так і нехай, це ж усього лише малявка. Ти мене захищати від дивностей повинен, а не від дрібних дуреп. Все одно вона провалить іспит, а я з твоєю допомогою — ні, — хмикає хлопець і тягне свого, судячи з усього, охоронця за собою. Пенсі не рухається з місця, поки спини цих чотирьох не зникають у натовпі людей. Тоді вона ковтає в'язку слину і швидким кроком біжить туди, де востаннє вона бачила маму. На іспиті, здається, їй дістануться дуже неприємні суперники.

Перепалка посіяла всередині Пенсі насіння сумнівів: а раптом не вийде, а якщо вона не впорається? Тому ноги самі несуть її в іншу частину залу за підтримкою. А ще хочеться поскаржитися на несправедливість: хіба ж це справжній мисливець — той, який бере на іспит охоронця? З цими питаннями вона ще дужче поспішає до мами. Але не так сталося як гадалося. Мама, що дуже дивно, досі захоплено сміється над жартами того самого чоловіка. З чого б це раптом? Насупившись, Пенсі підкрадається до неї і тягне за рукав.

— Зачекай, моя рідненька, у мене важлива зустріч, — відсторонюється вона, притримуючи Пенсі за плече, і продовжує розмову.

— Мамо, а ми на іспит не запізнимося? — Пенсі запитує гучніше, похмуро поглядаючи на зненацька важливого й балакучого маминого знайомого. Може, чоловік зрозуміє її погляд і зникне? На жаль, він дурний як і більшість дорослих. Мамин співрозмовник непримітний: не надто високий, не надто вродливий, та ще й у пошарпаному мисливському спорядженні і величезній, полисілій місцями хутряній шапці. У короткій бороді чоловіка видніється сивина. 

«Зовсім старий, — жахається Пенсі, — півстоліття, не менше». 

І про що з таким старим можна говорити? Інколи батьків складно зрозуміти. До того ж сьогодні її день, а не якихось там дідусів, це їй потрібна увага! Вона знову тягне маму за рукав, скорчивши свій найвередливіший і найображеніший вираз обличчя.

— Пенсі! — гнівно обурюється мама. — Як ти себе поводиш?! Лоухі, вибач моє дівчисько...

— Ні, Тіваро, забудь. Твоя менша донька — красуня і розумниця, одразу видно, — промовляє він красиві слова. Пенсі піднімає голову в подиві. У старого мисливця дуже яскраві блискучі очі, а ще він наважується сміятися над Пенсі. Вона одразу ж хмуриться і невдоволено підтискає губи. Що за день такий — усі над нею потішаються?

— Припини зараз же, — мама несильно шльопає її по спині. — Я хотіла попросити Лоухі поділитися з тобою удачею, але тепер уже думаю, що ти цього не заслужила!

— Поділитися удачею? Лоухі? — хмуриться Пенсі й уважніше придивляється до старого чоловіка.

— Все вірно, — усміхається той і кладе важку долоню їй на голову. — Я — Лоухі, Лоухі Каравер Щасливець, бажаю тобі успішного полювання, маленька вередуля. Будь швидкою, розважливою і сміливою. Виживи за будь-яку ціну і повернися до тих, хто на тебе чекає. Нехай Чорний ліс буде до тебе милостивий.

Пенсі приголомшенно застигає, прочинивши рота, вирячивши очі й забувши, як дихати. Долоня Лоухі Каравера — того самого, що знайшов і наніс на карти вісім абсолютно нових областей Чорного лісу, організував три успішні експедиції й досліджував першим величезні стародавні руїни, описав чотири нові види дивностей, знайшов перлинний порох у печінці печерного парвіса й зійшовся віч-на-віч із граучем — пахне металом і чомусь медом. Пенсі стає соромно за свої думки та слова. Мама намагалася зробити як краще, знайшла Щасливця Каравера, попросила його про мисливське благословення, а вона ледве не зіпсувала все. Пенсі заплющує очі й старанно уявляє, як побажання цього, безсумнівно, великого мисливця вбирається під її шкіру.