Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

як його батьки. За його визнанням, тоді він говорив «бронксською англійською», а з друзями — своєрідним італійським сленгом. Через це навіть навчання до 1954 року в коледжі Кардинал Гейз (у якому, до речі, пізніше вчився відомий режисер Мартін Скорсезе) було для нього складним випробовуванням, та ще складніше було після Фордхемського університету (де він до 1958 року вивчав візуальні комунікації) влаштуватися копірайтером до рекламного агентства «Оґілві та Матер», англійські власники якого, за визнанням Делілло, змусили його докорінно переосмислити те, що говорити та як одягатися. 1966 року він залишає цю роботу (пропрацювавши там п'ять років), бо прагне займатися літературою. 2013 року, відповідаючи на питання одного з інтерв'юерів, який досвід він здобув, пишучи рекламні тексти та співпрацюючи з великими корпораціями доволі значний час, Делілло лаконічно відказав: «Жодного». Це гаяння часу на марну працю, а ще творчість і постать Томаса Пінчона стали тими поштовхами до кардинальних змін у житті, які й визначили його подальшу долю. Делілло згадує, що коли він важко і без жодного натхнення вигадував рекламу для автошин «Сірз», йому дали почитати перший роман Пінчона «В.» (1963), і єдине питання, яке у нього виникло: «І звідки це з'явилося?». Було враження, що одного дня помер Гемінґвей (якого Делілло ще встиг побачити на вулиці за рік до його самогубства) і народився Пінчон: «Масштаби його творчості, значної географічно та такої, що не боїться головних тем, допомогли нам визначити місцеположення нашої художньої літератури не тільки в дрібних анонімних закутках, людяних і завжди суттєвих, але також в обширі високої уяви та колективних мрій».

Письменник любить повторювати історію про те, коли саме він відчув свій хист, а точніше — переконався, що це справа його життя. Чотири роки пишучи свій перший роман, він уже через два роки напруженої праці над текстом зрозумів, що й далі буде цим займатися, попри те, буде його проза успішна чи ні.

Делілло порівняно пізно почав писати твори, і, за його визнанням, літературою майже не цікавився до 14 років (коли прочитав «Дракулу»), віддаючи перевагу коміксам, що до певної міри й визначило відсутність у його романах «оповідного запалу, схильності додержуватися певного наративного ритму». У 18 років під час навчання в коледжі на літніх канікулах у Бронксі він підробляв «паркером» на дитячому майданчику: йому платили за те, що він мав із сюрчком, у білій сорочці, брунатних штанях і таких саме черевиках наглядати за порядком і дітьми. Натомість, як звіряється Дон, він нічого подібного не робив і два місяці просто сидів на лавці в парку і захоплено читав Фолкнера, Гемінґвея і Джойса. Також у підлітковому віці його дуже вразив європейський кінематограф, який саме тоді почали показувати в Америці, це було зовсім інше бачення світу, нова образність і виразність, «фільми (films), а не кіно (movies)», як згадує Делілло.

Це все призвело до того, що для нього ключовим став саме зоровий аспект, тож і більшість його романів починалися не з ідеї, а з образу: «Підземний світ» (1997) — із заголовків перших газетних шпальт 1951 року, де поряд була новина про бейсбол і випробовування радянської атомної бомби; «Космополіс» (2003) — із побачених велетенських лімузинів, що їхали Мангеттеном і збиралися повернути на перехресті; «Людина, що падає» (2007) — із фотокадру рятівника з брудним портфелем одразу після події 9/11, коли Делілло зрозумів, що цей портфель людині не належить; «Точка Омега» (2010) — із відеоінсталяції Даґласа Гордона «24-годинне Психо» (відомий фільм Гічкока, сповільнений до доби). Важливість візуального («візуальну відповідальність») у літературі письменник, за його свідченням, остаточно усвідомив, коли, мешкаючи доволі тривалий час у Греції, роздивлявся грецькі літери на античних колонах, і вони вразили його самою формою, виразнішою за смисл, який вони передавали, складаючись у слова. Відтоді всі свої романи Делілло описує як тривимірні простори, зримі та відчутні, усвідомлюючи власну відповідальність навіть не за слова чи речення, а за літери та їх розташування на сторінці. Тому він і дотепер вистукує свої тексти на друкарській машинці, купленій 1975 року, адже це дає йому об'ємне відчуття власної праці, її опуклу знаковість, що стає значимістю. Через це він і вирізняє себе від більшості сучасних прозаїків, які пишуть в «есеїстичному стилі», легко і невимушено нанизуючи на комп'ютері абзаци та розділи. Цікаво, що Делілло в інтерв'ю газеті «Лос-Анджелес Таймс» звіряється, що тепер він переважно дивиться фільми, а не читає книжки, та й з колегами-письменниками вони зазвичай говорять про кіно, а не про тексти.

Світогляд Дона Делілло від «Американи» (1971) до «Зеро К» (2016) декілька разів змінювався, як і його країна. Назва першого роману, як він потім сам для себе з'ясовував, була невипадкова: «То була заява про мої наміри використовувати цілу картину, цілу культуру». У десятці романів (загалом натепер їх 16) проаналізувавши різні аспекти американського життя, від рок-музики до бейсболу, Делілло, врешті-решт, доволі кардинально розійшовся зі своєю нацією, заявляючи в останніх нечисленних бесідах з журналістами, що більше не впізнає США, а Трампа називає «нашою національною галюцинацією».

Тож логічно, що в найновішому романі від Америки лишився майже самий осонцений Мангеттен, а два розділи твору відсилають до Челябінська (Росія) і Костянтинівки (Україна). Джойс Керол Оутс якось назвала його «людиною лячного сприйняття», яка чи не найкраще відчуває і передчуває США. Однак Делілло цікавіший як візіонер, що працює з передбаченнями та збігами, що вказують на прийдешнє, аніж як аналітик й історик, що досліджує минуле. Тому в романі «Людина, що падає», де він прагне осмислити жахіття 11 вересня шість років по тому, Делілло непереконливий і навіть украй сентиментальний, через це його визнають найслабшим романом письменника. А можливо, йдеться про певну вікову деформацію авторського стилю, адже раніше його твори про минуле були сильніші й майстерніші, зокрема, «Терези» (1988) про Лі Гарві Освальда й убивство Джона Кеннеді.

«Зеро К» — це частково роман про майбутнє, про вигадану кріоспоруду «Конвергенція» десь у пустельній азійській місцевості неподалік від Бішкека. Делілло писав його 4 роки та присвятив дружині Барбарі Беннетт, із якою вони разом уже майже півстоліття. Можна сказати, що цей твір — своєрідний подарунок автора самому собі на вісімдесятиріччя, адже твір у згущеній формі поєднав усі важливі для нього теми й ідеї. До певної міри він продовжує його попередній роман «Точка Омега», де теж багато міркують про родину, старість, відеозображення і смерть, а наприкінці один з безіменних персонажів мріє померти після довгої хвороби. Точка Омега — це поняття філософа П'єра Тейяра