Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Найцікавіше, що вдень у нього, не дивлячись на тиск і психологічну обробку, навіть і півдумки не виникало про перехід на сторону ворога, а ось вночі, після насильницького перегляду телевізора, немов чиясь рука залізала до нього в мозок і облаштовувалася там, перекручувала гаєчки, переставляла коліщатка, збивала різьблення. Уві сні він кілька разів переходив на сторону «денеер», стріляв по своїх товаришах із «градів», сидів на концерті в Кремлі й слухав, як Путін співає романс «Не уходи, побудь со мною, здесь так отрадно и тепло. Я поцелуями покрою уста и руки, и чело…» – а Аліна Кабаєва, яка добряче розтовстіла, посміхалася йому і привітно махала рукою. Юра прокидався в холодному поту і боровся з мороком, згадуючи родину: маму, батька, брата і, звичайно, діда. За діда він чіплявся найсильніше, немов відчував, що у ньому – його точка сили. Однієї ночі дід йому нарешті наснився – в парадній військовій формі, весь в орденах. Із сяючою Зіркою Героя Юрій Петрович Семенов сидів за столом на місці міністра оборони «денеер» Кононкова і у властивій йому жартівливій манері говорив: «Юрку, внучку, ти запам’ятай одне: на весь Донецьк тут є лише два справжніх фашисти – це ти і я!» – і голосно сміявся. Після цього зрадницькі сни зняло, як рукою. «Спасибі, діду! Я не підведу!» – обіцяв Юрко і стискався на жорсткій дерев’яній полиці в пружину. Тепер він знав, із ким обговорювати ситуацію після допитів.

Після того, як стало зрозуміло, що просто розмовами і телевізором Семенова не переконати, вирішили діяти інакше – возили Донецьком, показували сліди від снарядів, руйнування, возили в лікарню до поранених під час обстрілу мирних жителів.

– Це все – справа рук київської хунти. Вони прийшли до влади шляхом перевороту, – виступав Кононков, – і тепер знищують свій народ його ж, народу, руками.

Юра прагнув відмовчуватися, який сенс сперечатися? На питання відповідав лише тоді, коли Кононков його запитував конкретно: яка твоя думка з цього приводу? І тоді він показував і пояснював, звідки насправді прилетіли снаряди – йому, артрозвіднику, була очевидна траєкторія пострілів за влученнями та руйнуванням будівель, це нескладно розрахувати навіть без приладів. Кононков на мить замовкав – у тій стороні, куди вказував Семенов, стояли сепаратисти, українських військових там ніколи не було, але потім відмахувався від цих аргументів, як від надокучливих мух, і продовжував розповіді про звірства українських карателів. До війни, як з’ясувалося в ході довгих бесід, до того як стати міністром оборони, Кононков працював тренером по дзюдо. Як він потрапив на таку високу посаду, для Юри залишилося секретом, напевно, так само, як потрапляють на посади скрізь в Україні.

З часом до постійного ідеологічного тиску він звик. Складніше було звикнутися з невідомістю, з розумінням того, що твої рідні знову нічого не знають про тебе. І думка про їхні страждання розривала серце.

Це сталося в обідню перерву – подзвонила жінка з місцевого відділення фонду Рубана і повідомила, що Юру звільнили.

– А Андрія? – лише і встигла запитати Раїса. Її здивувало, що, почувши таку довгоочікувану новину про звільнення сина, вона відразу подумала про його друга. Потім вона зрозуміла, чому так: у глибині душі вона завжди знала, що Юру звільнять, тому новину про це сприйняла як даність. У сприятливому результаті для інших хлопців вона упевнена не була, ні.

– Більше нічого не знаю, – відповіла жінка.

Через пару хвилин подзвонив і сам Юра. Говорив незнайомим голосом, подорослішав, сказав, що ще в Донецьку.

Потім трубку узяв сам Рубан, попросив, щоб Ігор із ним зв’язався.

– А Андрія звільнили? – знову запитала Раїса.

– Це вся інформація, – строго відповів Рубан, даючи зрозуміти, що не варто розвивати цю тему. – Виїжджайте до Дніпропетровська.

Як пролетіла дорога – не помітили. Зупинилися біля будівлі міського виконкому, і через двадцять хвилин під’їхало кілька автобусів із військовополоненими і джип. Раїса, немов знала, одразу побігла до джипа, з якого вискочив Юра. Вони обнялися. Підбіг Ігор, теж пустив сльозу.

Прийом звільнених із полону організували добре: на кожного – по два співробітника СБУ, які допомагали заповнювати анкети, після чого всіх направляли у військовий госпіталь. До Семенових підійшов Рубан, сказав, що Юру можна забрати додому.

– Дякую вам, полковнику!

– Діду вашому спасибі, це він Юру витяг. А взагалі син у вас – великий молодець! – і віддав лейтенантові честь.

У машині Ігор запитав у сина, чому Рубан так вчинив, чим він заслужив?

– Це не мені, тату. Це діду! – хоча, звичайно, Рубан віддавав честь їм обом: і діду – за подвиг, і онуку – за вірність присязі і твердість духу. Хто-хто, а Рубан був точно в курсі всього, що відбувалося з Семеновим-молодшим у полоні.

Історія родини Семенових стала відома журналістам, і Юра за час короткої відпустки багато разів розповідав про всі перипетії полону. Звідти – з газетних інтерв’ю і телерепортажів – батьки і дізналися про подробиці трьох місяців життя свого сина. «Весь у діда, – жартував Ігор Юрійович, – обценьками слова не витягнеш!»

Через три тижні після відпустки Юра відбув у частину для подальшого проходження служби. Ігор ходив щасливий і не втомлювався в думках дякувати батьку і його життєвій удачі, яка, можливо, особисто його й обійшла стороною, зате точно передалася через покоління онуку. «Спасибо деду за Победу! – гмукав він. – Це ж треба так, наволоч, моє улюблене свято спаскудили!»

Раїса не переставала молитися і старалася частіше говорити телефоном із мамою Діми Севастьянова. Та залишилася зовсім одна, чоловіка у неї не було. Після похоронів сина вона перебувала в пригніченому стані – на роботу і назад йшла повз кладовище, де похований Діма, а працювала в імміграційній службі, тобто приймала й оформлювала безупинно всіх вимушених переселенців з Донецької області.

– Раїсо, я їх всіх ненавиджу! Ненавиджу! – кричала і плакала в трубку.

– Не можна так, не можна! Вони в смерті Діми не винні! Вони біженці: без роботи, без притулку лишилися!

– Я знаю, що не можна! Але все одно – ненавиджу! Там немає невинних! – і за ці слова матері, убитої горем, вона теж благала прощення в Господа.

…Андрія обміняли через місяць.

І в цьому була вся сіль

Ви – сіль землі. Якщо сіль утратить силу, то що зробить її солоною? Вона вже ні до чого негодна, хіба що викинути її геть на попрання людям.

Св. Євангеліє від Матфея 5:13

Ми ніколи не бачилися. Саме – ніколи. Навіть по скайпу жодного разу не розмовляли,