Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Записки Білого Пташка 📚 - Українською

Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

267
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Записки Білого Пташка" автора Галина Пагутяк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 98
Перейти на сторінку:
свіжу зелену траву, в якій ворушиться слабке джерельце. Змиваю кров і студжу ноги в потічку. Якусь мить мені здається, що хтось дивиться в спину. Обертаюсь і бачу кострубатий пень. Його коріння утворило ніби печеру. Я вже не годна йти далі, залажу туди і скручуюсь клубочком. Треба відпочити, інакше почнуться галюцинації. Сниться мені, що спускаюсь у якесь підземелля, заходжу в кімнату, де світить слабка жарівка. Там компанія п’яних чоловіків і жінок, які чекають на мене, й одразу ж наливають склянку білого вина. Я не хочу з ними пити, відчуваючи їхню приховану до мене ненависть. Вони заманили мене, щоб поквитатись. Декого з цих людей я знала раніше. Мені не хочеться з ними пити, і я виливаю вино на підлогу. Вони кидаються на мене й ріжуть лезами лице і все тіло.

Зі схлипом прокидаюсь у своєму ембріональному сховищі. Сідає сонце за пагорбом. Тихо. Десь мусять бути люди, котрі не відштовхнуть моєї простягнутої руки і сховають у разі небезпеки. Більшість людей — добрі. Я ж перепливла Ріку, хоч потім мертві птахи падали мені на голову. А якщо не зустріну людей, то десь же є сади, яких вони не взяли з собою, ліси з ягодами і грибами. Там я знайду притулок на зиму. Я стала вічною, відколи втратила пам’ять. Самотність, можливо, поверне напівстерті спогади, що є ключем до всього того, що маю ще пережити. Напівстерті спогади не такі болючі.

…Я йду ледь помітною стежкою. Якщо буде світити місяць, то зможу йти і вночі. Зрештою, очі звикають до темряви. На траву впала роса, коли зайшло сонце. Його відблиск іще тримався на пагорбах, а в ярах уже панував морок. Стежка мала мене кудись привести. Горби в присмерку нагадували то величезних звірів, то стародавні могили — і те, й те однаково неприємне.

Нарешті моє безлюддя скінчилося. Попереду була якась оселя. Страх наступав мені на п’яти, і я втішилася освітленими вікнами. То була сільська хата, оточена благеньким парканом. Вікна не були затулені фіранками, і я вгледіла молоду сім’ю. Коло печі сиділа жінка і церувала панчоху, її чоловік тримав на колінах хлопчика років трьох-чотирьох і гортав перед ним книжку, їхні обличчя були такі спокійні, що я вже не вагалась. Мені б тільки почути людський голос. Та коли я наблизилась, відчула такий сильний опір, аж мене відкинуло. Простягнула вперед руки і наштовхнулась на невидиму стінку, скам’яніле повітря. Вона перегородила мені шлях. Приголомшена, я сіла під стіною на мокру траву й утупилась в освітлені вікна. Невже ці люди обгородили себе стіною? Як вони сміли? Якби це не було з їхньої волі, вони б не сиділи такі спокійні й безпечні. Зрештою, небезпека на цьому березі так само існує, тільки в інших формах, ще мені невідомих. Я спробувала обійти стіну. Вона мала округлу форму, тобто оточувала подвір’я. Але з іншого боку я побачила інші вікна: великі, завішані порваним тюлем. А всередині — сонні діти, брудні жінки з клунками й валізами, бабусі по кутках. Он куди я хотіла прийти… Цього разу стіна мене охороняла. Я негайно вирішила йти геть.

Позад мене стояв той самий чоловік, якого я залишила на другому березі Ріки.

— Що ви тут робите? — спитала я різко.

— Ви заблукали…

— Чому ви знову мене переслідуєте?

Він знизав плечима:

— Я не переслідую, а оберігаю. Вам треба було йти верхами.

— Якими верхами?

— Верхами, — вперто повторив він, як щось дуже зрозуміле.

— Чи знаєте ви якесь місце, де можна перебути ніч?

— Знаю, але чи буде воно вам до вподоби…

— Відведіть мене туди.

То була якась халупа, недалеко від дороги, оточена кущами і старими деревами. Чоловік вийняв з кишені ключа, відімкнув двері. У хаті він запалив свічку і поставив її під стіл:

— Щоб не видно було з дороги.

Я сідаю біля холодної печі, не певна, чи пощастить мені звільнитися від напруження. Помічаю розібрану стелю над собою, зірки.

— Іншого на разі не можу вам запропонувати.

— Так, — кажу байдуже.

Тіло стає легким, а думки взагалі зникають. Коли прокидаюся, світить сонце. Я лежу на якійсь скрині, вкрита коцом. Нікого нема. На столі горня молока і шматок хліба.

Боже, як мені стає самотньо й порожньо у чужій хаті! Кидаюся до дверей. Вони незамкнуті. Потім намагаюсь увіпхати в себе молоко й хліб, щоб набратися сили. Оселя така вбога й занедбана, наче щоночі тут збирається всіляка нечисть. Мені треба витримати ще третю ніч. Тоді все зміниться. Якийсь упир живиться моїм духом, і я блукатиму доти, доки буду йому потрібна.

Йди далі, йди. Безсилі молитви й хрест, бо сюди не сягає ні диявол, ні Бог. Коли виходжу, то бачу довкола розкидані грубі книги з чистими білими сторінками, їх дуже багато, але жодну з них я не можу прочитати. Я не дивуюсь, що бачу їх у траві. І не дивуюсь, коли опиняюсь у себе в Урожі. Йду по стежці з мамою, а перед нами котиться людська голова. Спитати про це маму означає змінити дальший хід подій. Але я голоском п’ятилітньої дитини питаю:

— Мамо, куди котиться ця голова?

Відчуваю якийсь сильний удар і втрачаю притомність. Отямлююся на малесенькому майданчику над прірвою, з якої лине диявольський гуркіт. Нема рятунку. Я неминуче впаду вниз, притягнута порожнечею. І кричу:

— Мамо, куди котиться цей м’ячик?!

Я несу формувальним цехом на дощечці маленькі людські голови, щоб покласти їх у піч. Коли підходжу до конвейєра, вони стають чашками. Так, це теж було, коли я хотіла вмерти й сиділа із мокрою головою на морозі. Мені приснились ці голови. Отже, до мене потроху повертається пам’ять.

Знову йду незнайомою стежкою по цілковитому безлюдді. Чи це покара, чи нагорода — відсутність людей? Цього не дано знати до кінця шляху. Може, я й прагнула самотності, але не такої погрозливої, коли замість людей дерева, кущі, квіти без запаху, сам дотик до їхніх пелюсток викликає спрагу. Здається, щось їде. Я обертаюся. Величезний червоний «Ікарус» мчить по запилюженій дорозі. Несподівано для себе я підняла руку. Автобус спинився попереду. Я бігла до нього, і ноги мої були наче з вати.

Салон був повний людей, і я ледве знайшла вільне місце. Куди автобус прямує, я не питалася, бо знала: він їде звідси. Люди, як люди, по знуджених обличчях видно, що здалеку. По якімсь часі ми в’їхали у порожнє брудно-коричневе місто, де головою до тротуару лежав мертвий жовнір, вхопившись руками за живіт. Одразу

1 ... 56 57 58 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Білого Пташка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки Білого Пташка"