Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Вечірній слід

        "Наступний" день зустрічаємо разом вже в розпалі дня. Що й не дивно. Андрій першим встає і йде готувати сніданок. Виявляється, він полюбляє готувати. Слухає улюблену музику, підспівує і готує. 

      "Який же він неймовірний!" — вкотре дивуюсь цьому чоловікові. Його бойові навички вражаючі, звісно, але не дивували настільки, як оце спокусливе видовище на кухні. На ньому самі лише чорні джинсові шорти, які з часом тренувань, вочевидь, стали критично обтягувати все більш виразні форми. Вже явно і в душі був.

— То ти ще й готуєш? — обіймаю і цілую в широку спинку, притискаючись до нього.

— Я ж люблю поїсти смачно, тож і готувати навчився. На війні. 

        "Невже хтось колись би подумав, що на війні і такому вчаться?" — дивуюсь про себе.

— Просто коли прибуваєш на нові позиції, їх треба облаштувати, — продовжує розповідь Андрій, не відволікаючись від сковорідки. — Мені подобалось хоботити.

— Що подобалось? — вперше чую це слово.

—  Так у нас називали побутові справи, облаштування і готування, — розтлумачує, — готово, ходімо снідати, мила.

      Дістаю з шафи тарілки та виделки, роблю чай, відкриваю холодильник, щоб  дістати сир.  На дверцятах помічаю металеву помаранчеву бляшанку, дістаю, перевіряю — не помилилася: зі слабоалкогольним напоєм, відкрита. Кліпаю очима, розвертаючись до Андрія.

— Як ти посмів принести в мій дім алкоголь?

— Та ніякий це не алкоголь!

— Ти на бляшанці подивись, написано. — Злісно втикаскаю в його руку бляшанку. — І не бреши, що з фантою переплутав! Хоч фанта теж лайно, тільки підшлункову псувати тою газованою хімією. А брехав про мінералку.    

     Нещодавно гарний настрій миттєво замінюється огидою. І, думаю, він легко може її побачити на моєму обличчі. 

— Прибери це негайно з мого дому! 

       Андрій миттєво розвертається і виливає залишки рідині в мийку. Зминає бляшанку і кидає в пакет зі сміттям.

— Все, немає! Пробач, кохана! Обіцяю, більше не буду так. Йдемо снідати?

— В мене зник апетит, — вимовляю приречено.

       Так, в нього був важкий вечір. Так, він порушив мої "червоні лінії" — приніс це лайно в мій дім, бо для інших це норма. Але ж не для мене. А з іншого боку: цигарки і оця фарба, яку й не допив, — це ще не найгірше. Не горілку ж пив. Не схотів чи мене не на жарт розізлити не ризикнув? Та й не багато, так, аби вважалося, що пив. Підсумовую, що це не найвища ціна тої розмови, що відбулася вночі. 

— Цигарки твої смердючі де?

— В кишені спортивної кофти.

— Їх туди ж!

    Приносить пачку і стискає в долоні, кидає в пакет зі сміттям.

— Задоволена, мила? Тепер можемо снідати?

— Буду задоволена, якщо запам'ятаєш, що більше жодного разу цього сміття в цьому домі бути не повинно. І пробачаю тебе виключно, підкреслюю, виключно з огляду на нічну важку розмову!

— Добре, вважай, запам'ятав. Ходімо?

— Ходімо.

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot