Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Пропозиція

         Довго повільними ковтками п'ю чай і намагаюсь заспокоїтися. Він мене розізлив. Потім змушую себе таки снідати, бо ж він старався.

— Дякую, дуже смачно, Милий! Не пам'ятаю, щоб хтось для мене готував сніданки.

— Я радий. А що з курткою, мила, — запитує Андрій після їжі.

— В мене  була блискавка, тож я сама все зробила.

— Сама? Як? Руками? —  Дивується хлопець.

— Так, руками. Не турбуйся, я вмію. Й люблю, — але, здається, він в це досі не може повірити. — Колись малому роки в три купили гарний такий джинсовий комбінезон у дорогому магазині дитячого одягу, а він невдовзі як почав рватися, кнопки відпадати. Я тоді інший йому пошила сама зі старих джинсів, руками. Скільки його батько дивувався і запитував, де і за скільки купила! — Сміюсь, прибираючи посуд. — Не вірив, що сама зробила. А потім і сумку джинсову шила, найулюбленіша в мене була. Та й взагалі, з дитиною: то там зацепиться, то ще десь. Шиття мене заспокоює. Я це люблю.

       Подаю йому куртку. Андрій роздивляється її уважно і дивується ще більше.

— Ну, якщо любиш, мила, тоді інша справа. Тоді мені приємно, що це ти для мене сама зробила. Взагалі не відрізнити від того, що було. Я б ніколи не здогадався, що ти це руками робила. Майстриня, моя. 

              Обіймає й дякує поцілунком.

— А як раніше вишиванки для близьких вишивали, обереги, — сміюся, бо ж це далеко не вишиванка, — буде тобі частинка мене із собою.

— Частинка тебе із собою, — повторює Андрій, — це круто! Але зараз я хочу всю тебе! Тож куртка нехай зачекає. 

           Кидає її у вітальні, а мене несе в іншу спальню, в якій раніше відбувалися більш приємні для обох нас події. Ніжними поцілунками демонструє, що старанно навчається до мене дослухатися, але я й досі в душі напружена. Хоч ніжні обійми, звісно, потроху зігрівають. Але геть не впевнена, що в нього вийде звести мене з розуму сьогодні. 

— Ксаночко, ти вийдеш за мене, коли повернусь? 

    Видає так раптово, що я й не встигаю замислитись.

— Якщо я знатиму, що ти мене чекаєш, що ви мене чекаєте, я з під любого обстрілу вилізу. Обіцяю, — впевнено каже чоловік.

— Вийду, — шепочу між поцілунками. А то в мене після останніх слів в принципі є вибір. Це ж мій шанс вплинути на його ресурс, додати і закріпити мету вижити і повернутися.

     В голові лунає коригування: "не любого, а будь-якого". Він хоч україномовний, а русизмів на фронті від російськомовних побратимів набрався. А я хоч все життя живу в російськомовному регіоні, та українську в школі добре вивчила і тепер перейшла на неї. Хоч з сином ще можемо то українською, то російською, то англійською інколи спілкуватися через слово. Тож ми з Андрієм за кожної нагоди один одного виправляємо. Злегка так боремось за чистоту рідної мови. Але зараз от не до неї точно. Сказав, як сказав.

— Вийду! Не виповзу, — вношу поправку в його наміри. — Ти ж можеш. Я знаю.

— Вийду, обіцяю, — погоджується.

       І далі словам вже немає місця, бо він справді скучив за ті два тижні. Та й я теж.

     І знов засинаємо в обіймах, щоб зустріти разом новий день і провалятися в ліжку ще пів дня, бо ж останні. 

          А після обіду він знов повертається до частини. 

      Та якби тільки до частини. Цей упертюх так нічого не сказав комбату і поїхав назад на Донбас.

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot