Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Макар довго вдивлявся в темний екран свого телефону, його великий палець нерішуче завис над контактом, до якого він не торкався вже довгі, тягучі місяці. Десь глибоко всередині боролися дві сили: одна шепотіла "залиши все як є", а інша – гарячково вимагала діяти. Але сьогодні він більше не міг терпіти цю невизначеність, це мовчазне спостерігання за тим, як руйнується життя його найкращого друга.

Чергові сторіс у фан-сторінці Blue Bloods, які йому показала Софія, стали останньою краплею. Тепер цей Алекс втік із концерту, як наречена з-під вінця, а потім ще й обіймався зі Златою під дощем. Макар відчував, як у ньому закипає злість, роздратування на бездіяльність Дена й гірке розчарування, яке так довго тлівало всередині. Нарешті ця суміш прорвалася назовні, вимагаючи виходу.

З тремтячими пальцями він натиснув "Виклик".

— Алло? — голос Дениса пролунав у слухавці сухо, майже байдуже. Без нотки здивування, без тіні радості — лише втомлена підозрілість, наче його вже давно нічого не могло здивувати.

— Ти мудак, Ден, — процідив Макар крізь зуби, його голос різонув, мов постріл у нічній тиші. Без зайвих прелюдій, без спроб пом'якшити свій гнів. Лише чиста, оголена емоція.

На тім кінці дроту запала гнітюча мовчанка. Здавалося, навіть ефір завмер, прислухаючись до цієї розмови.

— Що ти собі, в біса, думаєш?! — зірвався Макар. — Як ти можеш так ставитися до Злати? Вона тебе чекає, розумієш? Чекає, хвилюється, страждає, а ти мовчиш! Вона з кожним днем стає меншою на очах, блін!

У відповідь — все та ж важка тиша. Але тепер у ній було щось інше — напруга, що з кожною секундою тільки зростала.

— Ти ж її просто ламаєш, Ден, — продовжував Макар, і в його голосі з'явилася суміш розпачу і болю. — По крихтах. Вона дзвонить тобі, сподіваючись почути твій голос, а замість цього — лише цей чортів автовідповідач! Вона плаче ночами, а я... Я повинен ловити її по всьому місту, витирати її сльози й відбивати від того Алекса, який, здається, готовий розірвати весь світ заради неї!

— Ти чого на мене налетів, Макар? — нарешті відповів Ден, його голос напружився, в ньому прорізалися нотки роздратування та глухого болю. — Ти взагалі знаєш хоч щось про нас? Про те, що між нами було і є? Ти не уявляєш...

— Я знаю одне, Ден, — рвучко перебив Макар. — Алекс поруч. А тебе — нема. Я знаю, що вона щовечора судорожно перевіряє телефон. Що вона ловить кожен звук, кожну тінь у надії, що це ти. І ще я знаю, що якщо ти зараз не схаменешся — ти втратиш її. Назавжди.

На тому кінці дроту почувся тихий вдих, ніби Ден збирався щось сказати, але передумав. Макар стиснув телефон так сильно, що його кісточки побіліли.

— Вона гасне, Ден. Очима благає про хоч якийсь знак, хоч маленьку надію. А натомість бачить лише порожнечу. А хтось інший… хтось, хто не боїться її сліз, вже зараз поруч. Подумай, скільки часу в тебе ще є.

Ден затягнувся сигаретою, і дим глухо зашипів у трубці. Потім:

— Ми з тобою сто років дружим, Макар, — його голос звучав низько й холодно. — Але не треба мені читати моралі.

— Це не мораль, — гірко посміхнувся Макар, хоча Ден не міг його бачити. — Це про реальність. Вона вже майже не твоя, чувак. І це не її вина.

Кілька важких секунд — і з того боку лінії пролунали короткі гудки.

Макар ще довго сидів, тримаючи телефон у руці, мов останню надію. У грудях палало щось нестерпне. Образа. Безсилля. І глуха, нещадна впевненість: щось зміниться. І дуже скоро.

---

У клубі вирувало життя: гучна музика зливалася з багатоголосим гомоном, стробоскопи нав’язливо розсікали густу темряву, розкидаючи по залу різнокольорові спалахи. Бас вібрував у грудях, змушуючи серце битися в унісон із безжальним ритмом.

Ден сидів на розкішному шкіряному дивані у VIP-зоні. Перед ним стояв майже порожній бокал із пивом. Друзі реготали, хтось голосно сперечався, хтось цілувався прямо поруч, але його це більше не зачіпало.

Він втупився в екран телефону, наче в портал, який міг би повернути його туди, де все ще чекала справжність. Там, де чекала вона.

Але екран залишався байдужим.

Раптом поряд опинилася дівчина — молода, карколомно красива, із блискучими очима й дзвінким сміхом. Вона легко сіла поруч, її коліно торкнулося його ноги, і від цього руху запах її парфумів різко вдарив йому в голову. Вона щось весело говорила, намагалася розсмішити його, кидала безсоромні погляди.

Вона енергійно потягнула його на танцпол. Ден машинально підкорився, хоч серце противилося кожному кроку.

Вони танцювали в натовпі, її руки обвивали його шию, її тіло щільно притискалося до нього, а рот гаряче шепотів щось просто у вухо. Її пальці грайливо ковзали по його спині під футболкою.

Вона поцілувала його — наполегливо, гаряче, відчайдушно.

І в ту ж мить Ден відчув, як його тіло скував холод. Як ніби хтось облив його крижаною водою.

Він різко відштовхнувся.

— Вибач... — прохрипів він, ледве чутно через гуркіт музики. — Я не можу.

Вона здивовано кліпнула очима, потім образливо фиркнула й пішла геть.