Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Звіробій для заземлення, — пояснила Агата. — М'ята - щоб угамувати тривогу. Череда - для очищення. Ромашка - для сну і м'якого відпускання болю. А полин... Полин - це окрема історія. Він для загострення сприйняття. Але з ним треба обережно.

— Чому?

— Він відкриває. Якщо людина не готова, не вміє тримати баланс - може захлеснути. Магія трав - це не просто фітотерапія. Це діалог із живими сутностями. Вони не байдужі.

Я ловив себе на тому, що з кожною новою темою я все глибше втягувався в цю розмову. Вона була про їжу, трави, пиття - але водночас про пам'ять, страхи, бажання, зцілення. Це була алхімія в найпрямішому сенсі - перетворення через найпростіші дії.

Агата дивилася не на нас, а ніби крізь, ніби вслухаючись у те, що витало в повітрі:

— Ми звикли сприймати їжу як паливо. Але якщо бути уважним, вона стає посередником між внутрішнім і зовнішнім. І тоді кожен ковток - це жест любові. Або страху. Або вдячності. І в цьому - вибір.

— І відповідальність? — додав я.

Вона кивнула.

— Звісно. Як у будь-якому ритуалі. Навіть повсякденному.

— Тоді виходить, — почав я, — що навіть проста подяка перед їжею може бути свого роду ритуалом?

Агата посміхнулася так, ніби я на мить наздогнав щось важливе.

— Не «може бути». Вона і є ритуал. Найсильніший. Ми недооцінюємо силу вдячності, бо звикли думати про неї як про ввічливий жест. Але коли ти дякуєш усвідомлено - не для когось, а зсередини, - ти перестаєш бути споживачем і стаєш учасником. Ти вступаєш в обмін. Світ дав тобі - ти визнав це. І ось у цьому визнанні розкривається магія.

Аня тихо зауважила:

— Іноді так важко бути вдячним. Особливо коли життя валиться.

— Так, — сказала Агата м'яко. — Але саме тоді вдячність стає справжнім алхімічним інструментом. Не поверхневим «дякую», а глибоким: за те, що я дихаю, що бачу світло, що я маю шанс знову вибрати. Навіть якщо я поки що не знаю як. Навіть якщо боляче.

Я згадав, як сам іноді ловив себе на їжі на бігу - у студії, вдома, за кермом. Швидко. Безцільно. Механічно. І раптом відчув, наскільки інакше може бути, якщо зупинитися - навіть на секунду - і сказати: «Дякую». Не комусь конкретному. Просто - буттю.

— Це звучить... майже священно, — пробурмотів я. — Але ж це - обід. Сніданок. Пара хвилин.

— Але саме в цих хвилинах, — Агата подивилася на мене впритул, — і ховається вся суть. Магія не в грандіозних жестах. Вона в тому, як ти звертаєшся до світу - через хліб, через дотик, через дихання. І вдячність - це один із ключів, який може відкрити навіть найтемніший день.

— Це вимагає сили, — прошепотіла Аня.

— Так, — погодилася Агата. — Але це й дає силу. Ми часто думаємо, — продовжила вона, — що сила приходить ззовні. Але в реальності вона приходить зсередини, коли ми вчимося бути в контакті з кожною дією. І коли ти перетворюєш буденне на усвідомлене, - воно стає сакральним. Маленький ритуал - зав'язуєш шнурки, заварюєш чай, задуваєш свічку - може стати опорою. Не тому що в ньому щось містичне, а тому що ти спрямував у нього увагу.

Вона поставила чашку з чаєм назад на блюдце - трохи повільніше, ніж зазвичай. Майже театрально, але при цьому - елегантно і плавно.

— Ми думаємо: щоб змінитися, треба поїхати в Індію, кинути роботу, почати нове життя. Але справжня алхімія - це коли ти змінюєш спосіб взаємодії з тим, що вже є. Коли ти чистиш апельсин не на автоматі, а з увагою. Коли миєш посуд не як обов'язок, а як практику очищення. Ти не тільки чашку очищаєш, ти і себе торкаєшся в цей момент.

Я відчув, як усередині щось зрушилося - немов слова Агати відгукнулися не в розумі, а глибше, в тілі.

— Але як це утримувати? — запитав я. — Коли все біжить, коли сто справ, коли тривога накриває?

— Це не про «утримувати». Це про повертатися. Знову і знову. Не звинувачувати себе за забуте, а дякувати за кожен момент, коли згадав. Це і є шлях.

Аня мовчки кивнула. Не тому що не знала, що сказати, а тому що їй хотілося слухати. Бути в цьому.

Я подивився на годинник. Час минав, але не здавався втраченим. Він був наповнений.

— Тоді, — сказав я, — можливо, варто вчитися бачити в кожній дрібниці... запрошення?

— Так, — м'яко відповіла Агата. — Кожен рух - як дихання світу. І якщо ти чуєш його - ти вже не один.

— Агато, а що ти скажеш про частування та подарунки від інших? — раптом запитала Аня, задумливо крутячи в пальцях ручку. — Не завжди зрозуміло... коли просто прийняти з вдячністю, а коли варто ввічливо відмовитися. Особливо якщо відчувається... щось дивне. Або людина ніби хоче чогось взамін.

Агата ледь підняла брови, наче очікувала на це запитання - чи вже відповідала на нього в інших життях.

— Дуже тонкий момент, — сказала вона. — Ми живемо у світі, де матеріальне переплетено з енергетичним. Подарунки, частування, навіть випадковий дотик можуть бути не просто проявом доброї волі. Вони - носії наміру. Іноді - любові, щедрості, тепла. А іноді - контролю, очікування, прив'язки.

Я помітив, як Аня трохи напружилася. Вона розуміла, про що йдеться.

— То чи варто боятися приймати? — тихо запитала вона.

— Ні, не боятися. Але бути уважною. Перше - відчути: тобі справді хочеться прийняти? Чи є всередині згода? Чи ти береш із ввічливості, страху образити, чи з почуття обов'язку?

Агата зробила паузу.

— Друге - пам'ятати, що вдячність має бути вільною, як дихання. Якщо ти відчуваєш, що тобі ніби «вручають гачок», - можна м'яко відмовитися. Або... прийняти, але з усвідомленим наміром очистити. Є прості речі: потримати предмет над вогнем свічки, промити водою, залишити на сонці чи в сяйві місяця. Або просто сказати всередині себе: «Я приймаю тільки чистий намір. Усе чуже й непотрібне нехай іде».

Я машинально торкнувся чашки з чаєм - і на секунду задумався, скільки всього може бути вкладено у звичайний подарунок.

— А якщо ми не знаємо намірів? — запитав я. — Як визначити?