Читати книгу - "Четвертий кут, Владислав Марченков"

Він був молодшим, пораненим, очі, в яких було стільки болю, що ним можна було заповнити ніч.

— Чому ти не зупинив їх у Лісі Крику? — прошепотів.

— Я… не знав, як. Я вагався.

— Ти знав. Ти просто боявся залишитися сам.

Інший — старший, з бородою, очі мертві:

— Ти залишив Торріка на перевалі. Бо думав, що він не витримає.

— Я сподівався, що він зможе сам.

— Ти просто не хотів бачити його падіння. Бо воно було б і твоїм. 

І кожне з них — було правдиве. Не єдине правдиве. А одне з можливих. 

Всі ці фрагменти — не звинувачували. Вони просто нагадували.

Ельрайн стояв серед них, як серед друзів, що лишилися в іншому житті. Не ангели. Не демони. Просто — він. І це лякало. Але водночас — визволяло.

В центрі зали з’явилося одне дзеркало. Воно не спотворювало. Лише показувало не зовнішнє, а глибоке: очі, які ще хотіли вірити. Втомлені. Але живі.

— Це і є Четвертий Кут? — подумав він.

— Можливо. Не ідеальний герой. А той, хто бачить себе — і все одно іде далі.

І тоді він усвідомив: не треба було перемагати ці образи. Треба було — лишитись з ними.

Він торкнувся — і дзеркало розчинилося. Але його слід лишився в ньому. Як свідок. Як зерно. 

Водяний Храм.

Після дзеркал — тиша знову стала глибшою. Але вона вже не здавалася чужою. Вона була, як стара накидка, знайома і потрібна.

Попереду — круглий зал, відлуння там не вмирало — воно навіть не народжувалось. В його центрі — басейн.

Не великий. Його поверхня — гладенька, темна, наче ніч, що чекала першої зірки — і не наважувалась вдихнути.

Ельрайн підійшов. Не промовив жодного слова.

І тоді з’явились образи.

У воді — перше зображення:

Смерть. Ферінці й ельфи стирають одне одного в попелі. Чорний сніг падає на руїни Іліону. Артефакти палають, але не світлом — вони вигорають. Невар мертвий. Торрік сам у темній кузні. Світ закритий у війні, що вже не пам’ятає причин.

Ельрайн не здригнувся. Але щось всередині заклякло. Вода здригнулася.

Відродження. Пагін росте крізь розбитий меч. Невар, поранений, але живий, тримає уламок світла. Торрік віддає останню зброю і зникає в горах. Ельрайн бачить себе серед дітей — навчає, не воює. Але когось нема. Когось він втратив — можливо, Елісію. 

І в цій красі жила втрата — не менша, ніж у попелі. Вода стає ще прозорішою.

Тиша. Магія згасає. Артефакти замовкають. Світ не гине — але стає мовчазним. Нема ворожнечі. Але й нема пісень. Люди живуть, але не мріють. Як після великої втрати, яку не можуть назвати.

Найстрашніша з усіх — не кров, а забуття. Останнє бачення — найнестійкіше, як тінь:

Каскад. Світ ламається й складається заново. Магія стає іншою. Артефакти — не талісмани, а причини. З’являються нові раси. Відродження Скаланіїв. Дерева рухаються, як істоти. Вода думає. Пам’ять отримує тіло. Але все тремтить — світ перетворюється в щось, чого ще не було.

І світ сам лякався того, ким може стати.

— Який з них справжній? — Голос.

Не гучний. Не зверхній. — Роджер.

Він стояв поруч. Такий самий, як у першій зустрічі — простий. Спокійний. Смертний.

Ельрайн не дивився на нього. Лише на воду.

— Я не знаю… — прошепотів.

— І це вже відповідь, — сказав Роджер. — Але відповідь — ще не вибір.

Ельрайн довго мовчав. Вода в басейні вже не ворушилась. Образи зникли. Але відчуття залишилися — як шрами на душі, які не болять, але пам’ятаються.

Роджер не тиснув. Не підказував. Лише стояв. Очі — ніби у тих, хто бачив все і все одно не знає напевно, чи було воно того варте.

Ельрайн зітхнув. І цього разу звук не розтанув у тиші. Він був.

— Я не можу вибрати, тому-що вибір уже зроблено, — сказав він нарешті.

Роджер нахилив голову.

— Ким?

— Усіма нами. Кожним кроком. Кожним сумнівом. Кожною втечею. Я не бачу правди в жодному варіанті. Я не бачу істини. Але бачу нас. І, хай це не вічне — але це живе. І справжнє.

Роджер повільно підійшов ближче. Його тінь не відкидалася — але було відчуття, ніби вона є.

— Ти відмовляєшся?

— Я… приймаю. Не те, що ти показав. А те, що є. Світ — не артефакти. Не схеми. Не випробування. Він — це ми. Зі страхами, помилками, любов’ю. І якщо Четвертий Кут справді існує… то він не в артефакті. І не в ритуалі. Він — у тиші, де ми вперше не боремось, а слухаємо.

Роджер усміхнувся. Вперше — не як спостерігач. А як той, хто теж хоче вірити.