Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Містер Юел нагадував мені глухонімого. Я переконана, що він так і не втямив звернених до нього слів судді Тейлора, хоча він і ворушив губами услід за ним,— але вагомість тих слів до нього дійшла. З його обличчя сповзла маска чванькуватості, натомість проступив вираз серйозної упертості, який жодним чином не обманув суддю Тейлора: поки містер Юел перебував на місці для свідків, суддя не зводив з нього очей, ніби провокуючи на хибний крок.

Містер Гілмер з Атикусом перезирнулися. Атикус знову сів, підпер щоку кулаком, і ми вже не бачили його обличчя. Містер Гілмер мав доволі розпачливий вигляд. Питання судді Тейлора повернуло йому рівновагу:

— Містере Юел, ви бачили, як відповідач вступив у статеві стосунки з вашою донькою?

— Авжеж бачив.

Публіка сиділа тихо, проте відповідач щось сказав. Атикус зашепотів йому на вухо, і Том Робінсон замовк.

— Ви кажете, що стояли під вікном? — спитав містер Гілмер.

— Так, сер.

— Як високо вікно над землею?

— Футів зо три.

— І вам добре було видно кімнату?

— Так, сер.

— Який вигляд мала кімната?

— Все було розкидано, як після бійки.

— Що ви зробили, коли побачили відповідача?

— Я оббіг навколо будинку, щоб увійти, але він вискочив через парадні двері просто у мене під носом. Одначе я його упізнав, будьте певні. Просто хвилювався через Меєлу і не погнався за ним. Я вбіг до хати, а вона лежала на підлозі й вищала...

— І що ви тоді зробили?

— Що-що, прожогом побіг по Тейта. Я же знав, хто був той фрукт, він жив у тому негритоському кублі та щодня ходив повз нас. Чуєте, судде, я вже років п’ятнадцять прошу округ очистити від чорномазих оте кубло, бо поруч з ними жити небезпечно, та й моя власність від такого сусідства в ціні падає...

— Дякую, містере Юел,— поспішно промовив містер Гілмер.

Свідок швиденько виліз із-за трибуни і прямісінько врізався в Атикуса, який підвівся, щоб ставити йому питання. Суддя дозволив публіці відсміятися.

— Одну хвилинку, сер,— привітно сказав Атикус.— Чи не міг би я у вас дещо спитати?

Містер Юел повернувся на місце для свідків, умостився там і подивився на Атикуса з бундючною підозрілістю — типовим виразом свідків у окрузі Мейком, коли їх опитує протилежна сторона.

— Містере Юел,— почав Атикус,— того вечора було дуже багато біганини. Дивіться, ви кажете, що ви побігли до будинку, потім ви побігли до вікна, потім ви побігли в хату, потім ви побігли до Меєли, потім ви побігли по містера Тейта. І серед усієї цієї біганини ви не побігли по лікаря?

— А це ще навіщо? Я ж бачив, що сталося.

— Є одна річ, якої я не можу збагнути,— сказав Атикус.— Вас не тривожив стан Меєли?

— Звісно, тривожив,— відповів містер Юел.— Я ж бачив, хто це вчинив.

— Ні, я маю на увазі стан її здоров’я. Вам не здалося, що природа її травми вимагає негайного медичного втручання?

— Чого?

— Ви не подумали, що їй треба якнайшвидше викликати лікаря?

Свідок сказав, що йому це на думку не спадало, він ні до кого зі своїх за все життя лікарів не викликав, а якби викликав, то воно б йому стало у п’ять доларів.

— Це все?

— Не зовсім,— невимушено відповів Атикус.— Містере Юел, ви чули свідчення шерифа, правильно?

— І що з того?

— Ви перебували в залі суду, коли містер Тейт давав свідчення, правда? Ви чули все, що він сказав, я не помиляюся?

Містер Юел ретельно обдумав питання і, здається, вирішив, що в ньому немає жодної небезпеки.

— Все правильно.

— Ви погоджуєтеся з його описом ушкоджень Меєли?

— Чого?

Атикус подивився на містера Гілмера й усміхнувся. Містер Юел явно не збирався обдаровувати захист надмірною чемністю.

— Містер Тейт засвідчив, що у неї запливло праве око, що вона мала синці на всій...

— Атож,— сказав свідок.— Я підтверджую все, що говорив Тейт.

— Підтверджуєте? — лагідно уточнив Атикус.— Я саме й хотів переконатися.

Він підійшов до протоколіста, щось сказав, і той розважав нас декілька хвилин, зачитуючи свідоцтва містера Тейта, ніби то був нудний біржовий бюлетень: «...яке око а дійсно це було її праве око праве око містере Фінч тепер я пригадав обличчя в неї було розбите з цього боку». Він легенько стукнув по сторінці. «Розбите з цього боку шерифе будь ласка повторіть що ви сказали її праве око я сказав...»

— Дякую, Берте,— мовив Атикус.— Ви знову почули його слова, містере Юел. Маєте щось до цього додати? Ви погоджуєтеся з шерифом?

— Що шериф, те і я. Око в неї запливло, і вона була вся дуже побита.

Чоловічок, здається, вже й забув, як його поставив на місце суддя. Було очевидно, що Атикус не видавався йому серйозним супротивником. Він знову розчервонівся, випнув груди і став схожий на рудого бойового півня. Я думала, він лусне від злості, коли Атикус поставив йому наступне питання.

— Містере Юел, ви вмієте читати й писати?

Тут утрутився містер Гілмер.

— Протестую. Не розумію, який стосунок письменність свідка має до справи, питання недоречне й несуттєве.

Суддя Тейлор не встиг ще нічого сказати, як Атикус пояснив:

— Ваша честь, якщо ви мені дозволите додати до цього питання ще одне, ви зрозумієте зв’язок.

— Добре, побачимо,— погодився суддя.— Але глядіть, щоб ми зрозуміли, Атикусе. Протест відхиляється.

Містеру Гілмеру, схоже, було так само цікаво, як і всім решті, до чого в цій справі рівень освіти містера Юела.

— Я повторюю питання,— сказав Атикус.— Ви вмієте читати й писати?

— А то ні!

— Ви можете написати своє ім’я, щоб усі в цьому переконалися?

— Само собою! А як, гадаєте, я підписуюсь на отримання допомоги з безробіття?

Містер Юел завойовував симпатії своїх співгромадян. Шепіт і сміх у нижній залі напевне означали, що його вважають молодчагою.

Я починала хвилюватися. Атикус нібито знає, що робить, але мені здавалося, що він тицяється у темряві навмання. Ніколи, ніколи, ніколи під час перехресного допиту не можна ставити свідкові питання, на яке ви самі не знаєте відповіді,— ось принцип, який я затямила з колиски. Постав таке питання — й отримаєш відповідь, якої не хочеш, яка може зруйнувати