Читати книгу - "День гніву"

«…Хочеть бо сей страшніший і скрутніший неприятель церкви сплюгавити або обернути в стайні…»

Ще чіткіше той голос. Втискається, як вістря. Холодний голос, а палить. Проникновенний голос.

«…милі суть чада, ближні й знайомі, але всіх єдина отчизна обоймуєт, за которую кто з добрих людей умріши не восхочет, єсли єй пожиточним бити маєт?..»

«Правда, отче…» — почула Оленка перед собою шепіт. Князь Святополк поник ще більше молочною головою. «Правда, отче, милі суть чада…» — і плечі його здригнулись, затряслась голова. «Правда, отче…» Він плакав, цей могутній чоловік плакав. Але Оленка не могла навіть спитати себе — чому? Там розверзлась хмара, ця обважніла грозова туча, там гримів грім і били молнії — може, грім черцевого голосу, — він виріс, виріс — «за любов отчизни Бог в небі вінчаєт несмертельною славою воїна, а вас…» Отче, чи правда, отче, — грім надворі над садами, над Києвом, Дніпро посинів… Темно, як темно в цій святині — але це ключі вже б’ють… Воїна Івана збережи… Від кулі, стріли, меча… Як відсвіт меча, ці молнії… А люд весь ридає… Київські сідельники, цехові, князі й шляхтянки…

…Кажу вам: барзо веселий день засвітить…

Оленка вийшла з церкви. Був вечір, як день. Блискавиці креслились над Дніпром. Молільники хрестились. Обличчя було вологе — чи від зливи, чи від першої літньої грози?

І тут же, в притворі, стояв князь Святополк, такий тихий і ниций, як би ніс на плечах сутужну ваготу.

— Князю, й ви в Києві?..

Він подивився на неї, не пізнавав, довго дивився, може, думав про далеке й повернувся, пробував усміхнутись, старий недебелий муж.

— Я буду… Я буду в доброго каштеляна… Сина мойого… Януша… В Нестерварі… Любого сина забила козацька чернь…

Губа йому тремтіла. Білі брови ізсунулись. І його обличчя було мокре — стояв проти грози.

— А Петронелля, — посміхнувся, — моя Петронелля подалась…

— Куди, князеньку мій?..

Він немічно звів руку.

— Туди… до гетьмана… Під прапори… Листи залишила… До когорти…

— Якого гетьмана?..

А князь, наче дивуючись — який гетьман, хіба вона не знає, гетьман один — Богдан-Зіновій — усміхнувся знов: заслоняти, як муром, отчизну… Албовім барзо веселий день засвітить… Засвітить…

І пішов. Оленка оглянулась за панною. Злива не вгавала. Сади пили, напивались. Небо на сході світилось синню, як зі сталі.

…барзо веселий день засвітить…

— Я питалась, — сказала панна, а білило на її лиці змивав дощ, — це сьогодні ігумен правив, з Братського ігумен — отець Інокентій Гізель, асанно…

А блискавиці креслились навхрест і кололи сталь неба, гаснули в Дніпрі, за горами. Пахіть ішла з митрополичого саду. Спрокволу прояснювалось.

11

Інструкції Виговського доповнив Тарфелло. Він ночував у Братському, в одній келії з Рославцем — Римша останні ночі пропадав на Нижньому Подолі, клятий авантюрино товкся з Полегеньким — нестеменно: Рославець бачив його на Бабиному Торжку й біля колегії в розмові зі спудеями, шепотівся, намовляв. Троє цехових, з кулаями, як довбні, його супроводили. А може, й на нього впливав київський воздух? Кралі з Бабиного Торжка зальотно ходили, вихиляючись боками, й спокушали бездонними очима.

Тарфелло нарікався скромно: підписком в канцелярії генерального асесора Івана Ковалевського, але Рославець збагнув, що гречин воліє видаватись не тим, ким є. Становище в Білій Церкві описав виразніше, ніж це лаконічно з’ясовував й. м. генеральний писар. А втім, може, й мав наказ пояснити затемнену мову Виговського. Гетьман знав про Рославця, але гетьмана збагнути важко, говорив Тарфелло; все мусить починати з нічого, журитись за кожний таляр і орт[308], подбати про обози, щоб не примерло братство з голоду, лити гармати й садовити війтів. Ні, до цього всього тільки його голова і його залізна рука, це vir illustrissimus[309], сказав Тарфелло, Бог його дав, Бог його послав вам, люди Роксоланії. Коли спить — не знаю, має час і на вечорниці, має час і на ворожбу; Арґолі каже, що дві душі в ньому — сатурнівська й юпітерова, темна й світла, раз бере гору одна, раз — друга, але нічого по ньому не пізнаєте, як бездонна глибінь він, і непорушне її плесо, хоч би суворі бурі шаліли кругом.

Про триста тисяч оружних говорять, але так не є, сто тисяч із черню буде, а куп не злічиш, їх Виговський хоче брати в облік, бо це бродники й дейнеки, сьогодні одне на думці, завтра — інше. А Тугай-Бея відкликали на Крим — є це підшепт Порти, що ще вагається. Гетьманова турбота прихилити султана — й то через кардинала. Інтригування потенцій почалося — в Реґенсбурзі чекає резидент Віміна, що йому накаже Serenissima Republica[310] Венеції, Ракочія не збагнеш, хоч Іктар Ґьос у Львові обіцяє допомагати. Й. м. канцлер Виговський сам поїде до Ракочія в Мункач, поки що просить заступати його через Яна Мазаракі у Львові, а людям у Реґенсбурзі можна й через доброго отця Мокрського впливати на Відень і на цісарських спільників.

— Литва, — зітхнув Тарфелло, — маємо здавен ласку й приязнь з панами Великого Князівства, і князь Януш Радзивілл таку ж опресію, як і ми, терпить від ляхів, але перебігають нам дорогу кролевенята, в Бозі надія, що Радзивілл не відішле війська на асистенцію Короні — яко протестант, може, й подасть нам руку. Чекає гетьман одного дорогого гостя з Кейдан, і ти, вашмосте, дорогу йому з Мозиря в Київ і до обозу маєш запевнити.

— Хто ж це такий цей дорогий гість?

Тарфелло тільки посміхнувся. Багато говорити, мало слухати — від місії тієї людини залежатиме, що почне Радзивілл. Промітку й звинну людину маєш послати ще сьогодні на зустріч цього посланця здалека…

— А Москва? — спитав Рославець, нотуючи.

Тарфелло в цій справі знав тільки про листа, відправленого до Севська 8 цього юнія царському величеству, многих земель і государств государеві і обладателеві.

— Облаадателеві, — засміявся Рославець.

— Так, облаадателеві — через два ази[311], — посміхнувся Тарфелло, — мені, як посполитому, не все доступне, ти ж, ваша мосте, як собі того зичить пан гетьман і твій зверхник пан канцлер, всіма засобами дізнайся про московські замисли, а найпаче про те, на якому коні до них пани — рада й сенат — під’їжджають…

— А проте, — задумано сказав Рославець, — признати мусимо в мужеві, нам Богом даному, велике поміркування, що не варварським звичаєм, після такого знесення військ коронних, далі зі своїм звитяжним воїнством не поступає, а воліє переговори…

Тарфелло посміхнувся ще лукавіше.

— Говориш, магістре, те,