Читати книгу - "Чорна дошка"

й привезли. Дарина жінка розбитна, як побачила, що машина їде дорогою, схопила ті гроші та й гайда до магазину. А люди вже за нею тупочуть. Хто сильніший — швидше біжить, а хто охлялий — ззаду теліпається. Така процесія вишикувалась по дорозі — куди там тій жовтневій демонстрації. Дарка була чи не третьою. Перед нею лиш чоловіки. Стоять, допитують у продавщиці, що даватимуть. Думали, може, борошно. Та де там! Ячка. Ну, так, то так. Перебирати не доводиться. Купила півпуда тих круп — лиш стільки давали в одні руки. Припхала здобуток додому і тут-таки стала варити. А вже на вечерю і на стіл поклала. Крупи з остюками та дрібними камінчиками — їли, а під зубами аж рипіло.

— У нас забрали добірне, а нам за наші ж гроші привозять гімно, — бідкався Василь.

Дівчатка надувались, як середа на п’ятницю, ворожо дивились на батька, відпихали тарілки, хоча потім таки їли, а куди дінуться? Більш промітна Галя чи не щодня пиляла батька, вимагаючи від нього дістати зі сховків зерно.

— У вас є зерно, є, є, є, — істерично доводила Галя, зав’язуючи червоного піонерського галстука навкруг шиї.

— Ну, то де ж воно? — спантеличено питав батько.

Дівчатка те неіснуюче зерно щодня шукали — нишпорили, підслуховували, чи не шепочуть часом Дарина з братом про сховки, допитували в малого Миколки. Та ще й термосили Василя день у день, аби той відмовився од свого куркульського минулого та записався до колгоспу і не соромив їх перед іншими учнями в школі.

— Немає нам від вас життя, — плакали й сьорбали ту кашу-не-кашу. — Відмовимось ми від вас! Правда, Галь? — зверталась Валентина до сестри.

— Кость відмовився — живе й горя не знає. Всього в нього є до погибелі. І ковбаса, і риба. А тут землю їж, — додавала Галя, яка й була заводієм із них двох.

Батько, трижильний та мозолястий, підіймав руку, немов хотів ударити, а мати спурхувала із лежанки та ставала на захист. У дівчатах піднімалась на татуся ще більша злість, бо ж Валю й Галю добряче обробляли вчителі. Що не день, то добрий день. «Ага, — казали голосно, аби всі чули, — прийшли наші куркуляточка. То що, діти, будемо їх брати на поруки?» — питала вчителька Анна Сергіївна, а ті діти в один голос, наче отара овець, тягли: «Та-а-а-ак».

Але щоб аж так гнобили, як до цього гнобили брата й сестру Гнатюків, що вчились у молодшій групі, того не було. Бо ж у Маладичок середній брат. А того брата та завжди за приклад ставили, запопадливо й ніжно називаючи його товаришем Костянтином Васильовичем із області. Про Василя ж Маладику відпускали колючі жарти. А одного разу намалювали його, і то не діти намалювали, а вчителі в тій шкільній стінгазеті. Карикатура зображала пузатого, кривоногого та куцорукого, бородатого куркуля, який у широко відкритому роті тримав наповнений зерном чималий мішок. На мішку було написано: «Моє добро. Василь Маладика». Діти реготали, беручись за животи. Показували на Валю й Галю пальцями, кричали: «Куркулихи Валя-Галя» — та складали образливі вірші. Вчителі мали за священний обов’язок розповісти перед усім класом про батька Валі й Галі і на його прикладі показати, що то вже відживший своє елемент, гальмо на великій справі індустріалізації, поламаний гвинтик, нікудишня вівця і таке інше. От, після тієї стінгазети дівчатка зібрались, прихопили свої скарби — листівки та кулінарну книжечку, та й подались до Костя шукати гарного життя.

***

— Ну і добре! — розмірковувала Ярина, затираючи в ступці жменю зерна. — При споживспілці хоч баланди їсти не будуть. Кость їх образити не дасть.

***

— Так ото ж бо й воно, — розповідав цю саму історію Мефодій Терновий сину. Його слухала й дружина, яка щойно доповіла, що дівкам при Костеві непогано буде, і захитала головою, як почула від чоловіка продовження. — Вигнав брат дівок. Гондо, йшли дорогою, ревли одна поперед одної — хто голосніше. Питаю, чого, курчата, плачете, чи образив хто, а хіба зараз нема кому? А вони: «Кость сказав, їдьте додому, бо я не буду користуватись своїм високим становищем і рятувати куркулів. Хоч би ким вони мені доводились». Отаке на світі робиться. Дітей не пошкодував. Напевно, та Мілька гавкнула на нього, то він і посинів увесь. І як ото його Василь вчив, не розумію. Мало, мабуть, бив, коли треба було більше.

— Як же так? — не вірив почутому Лесь.

— Так іще ж ірод наказав малим, аби вони взяли під своє шефство здачу батька до колгоспу, мовляв, даю вам піонерське завдання. Ну? Мають оці цьмухи[5] примушувати старого йти, куди в нього ноги не йдуть, на уклін до злодіїв, що його як рибу випотрошили, га? — Мефодій замовк на півслові й подивився прискіпливо на сина. Адже і той примушував його колись вчините так само — здатись до колгоспу.

— Краще б дядько Василь здався та вступив до колгоспу, — буркнув Лесь. — Що йому вже зараз втрачати. Усе одно все забрали.

Обоє чоловіків подумали про колгоспну їдальню, де робітників бодай чимось годували двічі на добу.

— Хто ж би подумав, що в колгосп бігтимуть чесні люди та один поперед одного. Що в таку трясовину самі стрибатимуть, рятуючись од ще гіршої супостатської навали. Хто ж думав, — прорік старий Мефодій.

***

— Вчора серед ночі Василя побили, — ця розмова велась уже в хаті Дмитра Стецюка наступного дня. — Кажуть, дівки повернулись додому — не прийняв їх брат. То й Василь обіцяв Гальці й Валентині відректись од них, залишити без батьківського благословення, якщо будуть його до колгоспу фалувати. А вони вдвох, не дивись, що малі, накинулись на ненька рідного. Одна із рогачем, інша з коромислом — що під руки втрапило, та відлупцювали. Голька як не просила, як не молила на батька руку не здіймати — не допомогли її благання. Ще й вона могла отримати свого. От, шо із тими дітьми той більшовизм робить. Придумали піонерію. Нацьковують дітей на батьків рідних. Голька за чоловіка не могла заступитись — ядушило її саме. Дід із бабою — і з печі вже не злізуть. Василь чіплявся за ті держаки, ухилявся. Повідбирав у дівок ту зброю. Хотів був оддухопелить одну й іншу, та пожалів. На ранок Максим із Дариною прийшли провідати. Василь сидів побитий у сінях та стогнав. Сестри сказали Максимові, що побили батька комнезамівці. Мати та дід з бабою мовчали, бо нащо? Що він тим скаженим дівкам