Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Любов і піраньї 📚 - Українською

Читати книгу - "Любов і піраньї"

485
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Любов і піраньї" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 70
Перейти на сторінку:
кросівки, чийсь рушник, туалетний папір та пластикова пляшка з шампунем. Я зиркнув на годинник. За чверть дванадцята. «Коли ж вони полягали, — подумав я, — якщо опівдні все ще відсипаються мов ховрахи?».

Обережно закинувши наплічник на одне з вільних ліжок, я вийшов з кімнати. Нехай хропуть — не буду заважати.

Я спустився назад, зайшовши в хол на першому поверсі, і несподівано звернув увагу на речі, які раніше чомусь не помічав: круг мене лежали чиїсь наплічники, брудний велосипедний шолом, порожні банки з-під пива та інший мотлох. За спиною пролунав тихий, але неприємний скрип дверей. Я обернувся, зустрівшись поглядами з сильно підпухлим, пом’ятим і страшенно заспаним бекпекером. Вийшовши зі своєї кімнати, він підсліпувато кліпнув на мене, затим проскрипів «хело!» і почовгав у туалет.

«Значить, люди все таки є», — зазначив я.

Після того, як заспаний незнайомець зник у ванній кімнаті, в хостелі знову запанувала цупка тиша.

Я стенув плечима, встромив руки в кишені і почовгав на відкриту терасу. До веранди вів коридор, що проходив через запустілий бар та продовгувату залу з двома більярдними столами. В проході я несподівано відчув, як мої ніздрі лоскоче вельми неприємний кислуватий запах. Я не міг встановити його походження, але він нагадував мені щось подібне до… Колись у дитинстві я літав на куцому гвинтовому «АН-2» (його в народі називають «кукурузником» або «етажеркою»). «Кукурузник» літає повільно, через що цей літак є дуже чутливим до турбулентних повітряних потоків. Пригадую, під час одного польоту «етажерка» потрапила в кілька повітряних ям поспіль. Половину пасажирів (в тому числі і мене) знудило… Так ось, запах у коридорі чомусь навіяв мені спогади про дитинство, викликавши неприємні асоціації з салоном «закачаного» АН-2 після приземлення.

У більярдній я теж нікого не зустрів, зате на терасі нарешті побачив першого нормального і цілком притомного мешканця хостелу. Худий та кирпатий хлопчина сидів, підібгавши під себе ноги, і щось клацав на ноутбуці, що стояв перед ним на столі. Втім, незабаром стало зрозуміло, що незнайомець тільки на перший погляд видався нормальним, позаяк тільки-но я ступив на терасу, то відразу запримітив, що в бідолахи тугим бинтом перемотана вся голова — від вух та лоба аж до тім’ячка.

«Щось у дідька не так із цим місцем», — подумалось мені. Але вголос проказав:

— Привіт! Як ти?

Хлопець на мить відірвався від ноутбука і зацікавлено глипнув на мене.

— О, чувак, привіт! — а тоді несвідомо доторкнувся пальцем до бинтів на голові і, похитавши головою, непевно проказав: — Ну я, можна сказати, нормально. А ти, бачу, щойно припхався. Звідкіля ти?

— Я сам з України, а приїхав нічним автобусом із Фоз-ду-Іґуасу.

— Ясно… — якось безбарвно протягнув хлопець.

Судячи з того, що він геть не здивувався, з якої далечіні я причвалав, а також з його дивної дикції, чіткої і правильної, але геть не схожої ні на британську, ні на американську англійську, я зметикнув, що мій новий знайомий теж причалапав до Бразилії звіддалік. Можливо, з Австралії.

— Я, до речі, Макс, — зрештою відрекомендувався я.

— Стіві, — простягнув руку хлопець. — Я з Нової Зеландії. Дуже приємно познайомитись!

Південь острова Санта-Катарина

Не чекаючи запрошення, я всівся на стілець супроти Стіві.

— А я вже зустрічав одного новозеландця, — кажу, щоб якось підтримати розмову.

— Оу, справді, — невиразно хмикнув мій співрозмовник.

— Так. Його звуть Мартін. Але він уже полетів додому. Ви з ним часом не перетиналися?

— На жаль, ні, — Стіві говорив, не відриваючи очей від ноутбука.

— А де всі? — після нетривалої паузи спитав я.

Хлопець нарешті відхилився від комп’ютера і подивився на мене. Незрозуміло чому, він зморщив лоб і носа.

— Сплять, — коротко відрубав Стіві.

— Сплять?

— Ага. Вчора в клубі на північному березі була грандіозна вечірка. Понапивалися і хропуть.

— Он воно що, — все відразу стало на свої місця.

— Тільки я один не ходив, — ображено надув щоки новозеландець, — через оце, — він знову ткнув пальцем у бандаж на голові. — Ближче до другої почнуть потроху вилазити на сонце.

— І часто тут таке?

— Вечірки?

— Типу того…

— Ну, так… Десь через день. Це ж Санта-Катарина. Народ саме для цього сюди й приїжджає.

Мені схотілось заперечити, що я приїхав сюди зовсім не для того, аби валандатися по клубах, але в останній момент роздумав і промовчав. Навряд чи Стіві зрозумів би мене.

Насамкінець я відважився і запитав:

— А що в тебе… ну, з головою?

Новозеландець насупився і якось дуже серйозно подивився на мене.

— Не пам’ятаю.

Я і собі прискіпливо зиркнув на нього. Стіві знову морщив носа й супив брови, видно, дійсно не міг нічого пригадати. Вирішивши більше не мучити хлопця розпитуваннями, я підвівся, кинув на прощання «see you!» і почалапав у свою кімнату…

* * *

А тепер давайте поговоримо про бразильських красунь. Гадаю, залитий сонцем, напівзасипаний піском, обрамлений чорними скелями, стрункими пальмами та хвойними гаями острів Санта-Катарина, якраз відповідне для цього місце.

Якщо не брати до уваги аеропорт у Сан-Паулу, то перших бразилійок мені вдалося нормально роздивитись аж у Фоз-ду-Іґуасу, тільки після того, як я вибрався з непрохідних і безлюдних нетрищ Пантаналу. Хай пробачать мені мої читачки, але дівчата виявилися дебелими, неохайними і з грубими, наче витесаними сокирою, рисами лиця.

На жаль, нічого не змінилося, коли я спустився ще далі на південь, до курортного Флоріанополіса. Найбільше мене вражала неохайність, з якою бразильські представниці прекрасної статі ставляться до своєї зовнішності. Нерідко я спостерігав дівчат, що вибиралися на пляж з немитим і нечесаним волоссям, в жахливих купальниках, котрі більше нагадували обривки нічної піжами. Про манікюр чи педікюр я взагалі мовчатиму. І це на пляжі! Де чоловіки зазвичай тільки тим і займаються, що роздивляються жінок. Звісно, траплялися приємні винятки, одначе за іронією долі, єдина дівчина, яка мені по-справжньому сподобалася під час поневірянь Бразилією (ми познайомилися, блукаючи разом із Мартіном та Хесусом по Фоз-ду-Іґуасу), виявилась… парагвайкою.

Тож після трьох тижнів у Бразилії моя віра у славнозвісну красу бразилійок сильно похитнулася. Поки я не зустрів жодної з тих пишногрудих засмаглих брюнеток, які можна побачити по телевізору під час трансляції великого карнавалу в Ріо або ж на рекламних проспектах танцювальних шкіл самби. Я вже навіть почав думати, чи не є краса бразильських жінок порожнім міфом, створеним кількома розцяцькованими моделями. Одначе невдовзі життя показало, що я помиляюсь. Бразилія реабілітувалась, і я побачив достатньо красунь, аби

1 ... 56 57 58 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любов і піраньї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Любов і піраньї"