Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці 📚 - Українською

Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

302
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці" автора Автор невідомий - Народні казки. Жанр книги: 💛 Інше / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 74
Перейти на сторінку:
вівкав від утіхи — так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір’я, і кінь спитав:

— Поїдемо далі?

— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.

Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці. А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.

Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:

— Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою.

— Не кажи, його вже давно з’їв середущий змій! — відповів король.

— То Оферма, тату!

Король вибрався аж на комин палацу. Дивився, придивлявся і раптом загорлав:

— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінець!

А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.

Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:

— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?

— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці, — сердився король. — Найстарший змій має тебе роздерти… Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.

Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.

Леґінь з’їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.

«Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій», — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.

Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголовий змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:

— Нащо талабуєш тут мою траву?

— Бо мені так хочеться, — відповів Оферма.

— Я тебе з’їм, як пес муху!

— Подавишся, — вигукнув Оферма і вихопив батіжок.

А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:

— Змилуйся, леґеню, не рубай останню… Я тобі подарую діамантовий палац.

— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з’їсти! Нема дурних!.. — Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.

— Чого потребуєш, мій господарю?

— Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.

Не встиг Оферма і три рази пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня, у діамантове сідло.

— Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів. Їхали три роки, доки об’їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.

– Їдеш далі, господарю?

— Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.

Прийшов на галявину — ні одної овечки не видно.

Та парубок витягнув із-за череса сопілку і заграв. Вівці гейби з-під землі з’явилися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки окочувалися.

Оферма погнав отару додому.

— Тату, вівчар вернувся живим! — зраділа наймолодша королівна.

А король розсердився:

— Ади, такий дрантюх — і хоче стати моїм зятем!..

Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.

Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у кришталевому, а третій — у діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:

— Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.

– Їдьмо, чоловічку!

У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.

Про трьох братів і пшеницю, що двічі на рік родила

Було це в сімдесят сьомій державі, за Скляною горою, де вітер не довіває, де сонце не догріває, де птахи не долітають. Жив собі один ґазда. Мав трьох синів. Двох розумних, а третього — дурнякуватого.

А мав той ґазда таку пшеницю на сіяння, що двічі на рік родила. Тільки зжати її ніколи не міг, бо як тільки сходила — якась мара все її випасала.

Каже своїм синам:

— Котрий із вас всокотить пшеницю?

Першим визвався сторожити пшеницю старший син:

— Няньку, я всокочу.

Поклав собі хлопець у тайстрину їжу, вийшов у поле й доглядав пшеницю. Минув день, стемніло. Дивиться: нема нікого. Хлопець сів на траву, положив під голову тайстрину й задрімав…

Уночі прибігла мишка, почала гризти в тайстрі хліб і збудила хлопця. Він одігнав її і спить далі.

Ранком пробудився, дивиться — пшениця попасена. Смутний вернувся він додому.

— Ну, чи всокотив ти пшеницю? — питає батько.

— Не всокотив. Я довго вартував, — й нікого не бачив. А потім ліг на траву й заснув.

Тепер вирішив піти середущий син.

— Няньку, я всокочу пшеницю.

Хлопець узяв у тайстру хліба, солонини і пішов у поле. Минув день, настала ніч. Біля дванадцятої години хлопцеві захотілося спати. Сів на траву, поклав тайстру під голову й заснув… Прибігла мишка й почала хліб гризти. Він прутиком одігнав її, ліг і спить далі.

Ранком пробудився, дивиться: пшениця попасена. Смутний вернувся він додому.

— Ну, чи всокотив ти пшеницю? — питає батько.

— Не устеріг. Я нікого не бачив. Сів на траву й задрімав…

Тепер хоче йти стерегти наймолодший син, дурнякуватий.

— Няньку, я всокочу вашу пшеницю. Увидите!

Старий аж розгнівався:

— Не всокотили твої брати, що розумні. А де ти, дурний, всокотиш!.. Тобі нічого й братися за таке діло…

— Лиш ви мене пустіть.

Отець махнув рукою:

— Та йди…

Поклав хлопець у тайстрину хліба, солонини, кинув через плече рушницю і пішов у поле. Розпалив собі ватру, вирізав прутик, зробив рожен, настромив на нього солонину, пече, мастить хліб і смачно закусує…

Прибігла мишка й каже:

— Дай і мені хліба.

Хлопець кинув їй хліба, ще й намастив солониною. Мишка вхопила хліб і понесла. Через пару хвилин вернулася і просить:

— Дай мені ще хліба, бо у мене є маленькі діти, вони теж голодні.

Хлопець відломив добрий окраєць хліба, намастив солониною і подав мишці.

— Неси своїм діточкам, най не голодують.

Мишка понесла… Через якісь хвилини вернулася

1 ... 56 57 58 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"