Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Яса. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Яса. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яса. Том 2" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 151
Перейти на сторінку:
аж не хотілося жити. Стільки довкола ницих людей, нишкових, хитрих, заляканих. Сливе увесь світ з них. Ще донедавна він думав інакше. Навіть у сирітстві, в старцівстві йому стрічалися добрі люди. Багато добрих людей, котрі хоч самі були бідні й покривджені долею, а таки ж співчували іншому бідакові й допомагали чим могли. І вже пізніше, коли його прийняла за підпасича дядина, у веселій хлопчачій зграї спізнав багато злого, але немало й доброго, все зле було кабешне, добре йшло від мислі й серця. Всі хлопчаки були правдиві, всі мріяли вирости в справжніх достойних козаків і прожити тільки правдою. Як же все гарно починається в світі і як погано кінчається! «Через те немає долі нашому краєві, — думав. — Бо порізнила отако всіх неправда».

Тепер у Ждана залишився на пораду лише один чоловік. Ждан не вельми вірив у його совісливість і правдивисть, але був певний, що той нікому не викаже таємниці. Бо сам не любить гетьмана. Сидір Колиска доглядає гетьманський виїзд і двоє верхових гетьманових коней. Кругленький, пухкенький Колиска — вельми вправний конюх, четверо вороних у стійлі не підпускають до себе нікого, окрім Сидора. Може, слово знає таке, а може, підкорив коней — звірів м’якістю, добротою, охайністю. Якщо Жданові випадає вільна хвилина, він одразу біжить у конюшню. Там затишно, там панує чистота, й тебе охоплює особливе почуття доцільності життя та тривкості всього сущого на землі. В дві руки од проходу стоять коні — вороні, сірі, гніді, мишасті, годовані вівсом, добре вичищені, побрязкують цепками, переступають з ноги на ногу, зітхають глибоко, по — своєму, по — конячи. У самому кінці стайні, в щільно загороджених стійлах — внизу дошки суспіль, а вгорі міцні дерев’яні грати — басують два знамениті на весь край жеребці — Шляхтич і Півень. Шляхтич — перський румак, довгоногий, довгошиїй, Півень — бахматий, з важкими грудьми, довгою гривою і міцними копитами. Одного разу тим копитом він забив на смерть пса — вовкодава, що був заникнув до стайні, коли Півня виводили на прогулянку. А вгорі щебечуть у гніздах ластівки, стайня без ластівок — то й не стайня, а льох. У лівому кутку біля дверей лежить накошена трава й стоять мішки з вівсом. Пахне травою, дьогтем, ремінною упряжжю, гноєм і кінським потом. Колиска дозволяє Жданові почистити коні залізним, з вишмульганою дерев’яною ручкою шкреблом. Той чеше вороні, гніді, сірі боки, а потім ще протре коня солом’яним віхтем, аж шерсть на коневі заблищить, а Жданове серце осміхнеться. Ще Колиска іноді дає Жданові вигуляти жеребця, промчати охляп аж за село, до Вовчої могили. Ждан любив коней не стільки за гарячість і прудкість, скільки за красу. І, скачучи на коні, уявляв себе не звитяжцем, а милувався, як гарно, як граційно біжить кінь. І тоді його душа виповнювалася чимось чистим, дзвінким, красивим. Сидір Колиска кохається в конях одмалечку, пожаліє найгіршу шкапу, але отих четверо і тих двоє не любить. «А щоб ви понесли його під кручу…» — якось, крутячись у вільні хвилини на стайні, почув його бубоніння Ждан. І зрозумів, за що Сидір ненавидить цих красивих коней: бо вони возять гетьмана. А одного разу після гетьманових відвідин конюшні Колиска так нажохав четверик, що машталір не зміг управитися з ним, й довелося запрягати інших.

За що Сидір не любив гетьмана — хтозна. Адже починав служити ще в його батька, а потім Самойлович забрав його сюди. Може, за те й не любить, що попович став гетьманом, а Колиска так і лишився конюхом.

А Ждан заникує не тільки в конюшню, а й до Колиски додому. Якось Колиска попросив його допомогти привезти дров, Ждан привіз, а тоді прийшов їх пиляти, а там і колоти… Він перепиляв і переколов не одну хуру дров. І впорав весною Колисці поле — дванадцять упругів у долинці під Щербатівкою, і обкопав канавою Колисчину садибу… Казав, що знудьгував за простою роботою. А насправді він знудьгував за голубими очима Парасочки, Колисчиної дочки. Дуже веселі в Парасочки очі, завжди розсміяні, Ждан не натішився тим сміхом і не сягнув його глибини. Парасочка видається йому красунею з — понад красунь. І тратиться він перед нею, й нарікає на себе, а нічого вдіяти не може й приступитися до Парасочки теж не вміє. Тільки іноді, коли забудеться, коли ошаліє, то розбалакається й тоді чеше, наче дячок — уставщик, і Парасочка слухає з цікавістю. А потім блисне оком, крутнеться на товстенькій нозі, й він знову зніяковіє, зашпортнеться, пече раків. А Парасочка хихоче й сплескує руками: «Який же ти смішний, Ждане». Парубок їй подобається. Подобається не вродою («Ох, коб хоч трохи кращий»), а саме оцією цнотливістю, ніяковістю й ошалілістю. А ще ж дечим і зобов’язана Жданові. Про це знає не тільки вона, знають її батько та мати. Пішла Парасочка в Текелієві сосни по малину — пішла, дурна, сама, а її й підсочив Олельчин Ігор. Син сотника Олелька Ігор — без князя в голові, причмелений, але силу має велетенську, бо їсть наче не в себе, а до роботи нездатний. Тобто, не хоче нічого робити, такий у нього причміл. От він і вхопив Парасочку на дорозі. Дорога вилась у кущах понад річкою, а в річці Ждан перевіряв верші. Біля дороги сушилися його ж крильчаки. Зачувши Парасоччин вереск, він вибіг на дорогу, закричав і собі, напав на Ігоря, а той зопалу втелющився в сіть. Поки виплутався, Парасочка втекла. Пом’яв тоді Ігор Жданові боки, зате Парасочка врятувалася. Увечері Колиска закликав Ждана додому, пригощав його горілкою й просив нікому про ту пригоду не розповідати. Ждан дотримав слова і став бажаним гостем у Колисок. Параска складає ціну своїй вроді й через те не зовсім легковажить Ждановим коханням. Хоч і не осягає його до кінця (цей найкоштовніший у світі скарб здебільшого поціновують найдешевше), тримає хлопця біля себе — отако й зрівноважуються на вселенських терезах любові дві шальки. То життя, доля провадять свій вічний відбір.

Ждан виповів свою таємницю наступного дня, проводжаючи Колиску додому. Йшли стежкою від річки на Мохнівку повз розкішний сад Леонтія Кочубея, де саме наливалися червоним соком вишні, стежка була широка, й місця вистачало обом. Колиска не сахнувся, не заціпенів зі страху, а ще й розпитував, як саме читав ту реляцію гетьман, що при тому робив і як палив її.

— Ніколи не мислив він запорожцям добра, — сказав Колиска, повертаючи зі стежки на широку

1 ... 56 57 58 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яса. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яса. Том 2"