Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Яса. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Яса. Том 2"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яса. Том 2" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 151
Перейти на сторінку:
й бур’янів довкола не викосили. За ними не видно було давніх настоятелів храму, могилок їхніх.

У хатині біля церкви, власне, у сторожці, доживав віку колишній дяк у абшиді Хома, двоюрідний брат седнівського дяка, звідки його й знав Ждан. Обидва дяки дуже схожі один на одного, обидва не піднялися на вищі щаблі церковної драбини, обидва потроху прикохували хлопця, але самі бідували. Нині в новій церкві новий дяк, а Хома справляв сторожівську службу. Перебивався він з ячмінної куті на воду: десь прочитає канон на ісход душі, комусь напише клопотання до полкового судді або й до гетьманської канцелярії. Дуже любив писати ті папери Хома Хом’як, тільки не любили їх читати в канцеляріях. І не любили самого дяка, може, через те й дочасно виперли з церкви.

У дяка Хоми потайно вчився далі грамоти Ждан.

У Хом’яка світилося, й Ждан постукав у маленьке, в однохрестя, віконце. А тоді пригадав, що дяк ніколи не замикає хату, й прочинив двері. Хом’як сидів за столом, читав псалтир. Він його читає завжди, тільки вичитує з нього трохи не те, що вичитують інші. Прочитає главу, а далі сяде й замислиться, як то волові пролізти у вушко голки?! Чи віл так схуд, чи голка така велика, чи вушко роздимається…

Псалтир — єдина книжка в дяковій хаті і єдина коштовна річ. Все інше Хом’як давно поспродував та поміняв на борошно, квасолю, а то й на пугар горілки. Лишилась одна миска та один черепочок, дві ложки (одна для гостя), дерев’яний цебер з водою, порожні полиці і жердка, а на печі — кожух. У кожух Хом’як одягається взимку, кожухом укривається. Навіть віника немає в Хоминій хаті, й не метено там, мабуть, з рік. Хом’як нечесаний і невмитий, важкі сиво — чорні ковтюхи звисають йому на очі, й важка борода розтеклася по грудях, а сам великий і темний лицем. Ждан завжди думав про те, що дяк Хома давно покінчив рахунки зі світом і не боїться нічого. Через те й вирішив одкритися йому та запитати в нього поради.

Хом’як вислухав Жданову оповідь, дивився перед себе на важкі, чорні, покладені на Святе писання руки. Ждан скінчив, а дяк усе ще мовчав, не відриваючи погляду від рук. Виглянула із запілля миша — худа й довга, шаснула під піч. Либонь, вона тут вже не боялася нічого. Це чомусь і розвеселило, й утвердило в своїй думці Ждана. Але, йому в подив, Хом’як, і далі не повертаючи до нього голови, пробурмотів:

— Щасен чоловік, що все чинить обачно, й син людський, що твердо в законі держиться…

— А чому ви так кажете, дядьку? — крутонув шиєю Ждан.

— Обачно, бо… Як сказав Господь: ще півень не проспіває тричі…

— А хто може виказати?

— Отож я й запитую.

Жданові помертвіло в очах. Й не від страху за себе, не від натяку Хом’якового (хоч пам’ятав і розумів, яку небезпеку посіяв, виповівши Тимкові таємницю), а саме через те, що син людський виявився зовсім не такий, як він про нього думав. Напружував пам’ять, щось з неї виплутувалося, а тоді прорік:

— Але ж ми разом читали: «Справедливість твоя скріпить тебе… нічого тобі боятися, страх не наблизився до тебе».

— Ти випустив слова «далеко будеш від гніву». А він навис над тобою, ти в його лабетах, у його кігтях.

— А чого боятися вам?

— Я не боюсь, — промимрив дяк. — Хоч… усе живе о своєму животі думає.

І враз скипіло в Ждановім серці, він стиснув кулаки, що лежали на колінах, прямим, кинджальним поглядом сіконув дяка.

— Скільки вам лишилося жити… Й чого варте таке життя?

— Е, хлопче, — нарешті підвів голову Хом’як, — що менше лишається в кварті трунку, тим він дорожчий і солодший. Коли його повна кварта, не шкода й на долівку пролити.

Знову пробігла миша, тепер уже з — під печі в запілля.

— Усе в Божій волі, — бубонів Хом’як. — А найперше ми, грішні. Ти знаєш, які то могутні володарі світу цього. І як добре вони знають та вгадують усе, що проти них. Навіть мовлені у льоху слова сягають їхніх вух.

— Чи не миші їх носять! — скривив у посмішці губи Ждан.

— Отроче, ти дуже мало знаєш світ. А я пожив на ньому. Самих гетьманів на моїй пам’яті відспівали дочасно… Світом, Ждане, править страх. Він ходить на котячих лапах і вибирає собі поживу.

Ждан не хотів думати про те, що чи хто править світом. Але він враз відчув, що йому стало душно. Здавалося, він зав’яз у чомусь глевкому і йому годі з нього вибратися. Рвонувся, немов з пут. Чув, як вони тріщать, одні спадають, а інші… інші тримають його, і думав про те, що оцей ось велетенський чорний чоловік обплутаний ними з голови до ніг. У них і ляже в домовину. Здавалося, чого йому боятися: один як перст, і жодних статків, і жодних надій відломити ласий шмат від тлустого пирога на святковому столі життя. Поїдає осушки й крихти й боїться втратити їх. Як же він пояснить це Богові, якою молитвою відмолить свій людський гріх?

Вибіг з хати, зупинився вже аж за церквою. Вона сяяла, як свічка, та не осявала душі. Ждан відчув себе маленьким, самотнім на цьому світі, таким самотнім, що хотілося заплакати… Вгорі щось шкиргнуло чи шкрябнуло, він підвів очі, подивився на баню церкви. На мить йому здалося, що проти зір щось майнуло — крила чи руки, і він затулив обличчя, а тоді тричі перехрестився. Проте великого страху од того маєва не почував. Щойно поховав за вечір у душі другу людину. А їх у нього й було лише двоє. Він вірив у їхню людську совість, чесність і ось мусив попрощатися з ними навік. І немає йому більше куди подітися, немає з ким порадитися. І видався йому світ скованим одним велетенським ланцюгом.

Увесь цей час його не полишала ще одна думка — про Митрофана, брата, січового підписаря. Найкраще було б якось зв’язатися з ним — передати письмову цидулу чи навіть закликати того до Батурина, адже Митрофан сам натякав, що був би радий, якби Ждан передавав йому тутешні новини. Але кожного разу та думка наштовхувалася на гостру перепону, на посаджені в засаду чати: Митрофанові нічого казати не можна. Митрофан служить не лише січовому товариству, а ще комусь, а якщо не служить, то готовий служити. Страшно: єдиний брат — і йому не можна відкритися! Й така гіркота пойняла Ждана,

1 ... 55 56 57 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яса. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яса. Том 2"