Читати книгу - "Ольвія"

В ту мить Ольвія ще нічого не могла зрозуміти, тільки дивувалася, чому він вигнувся так неприродно і чому не сідає в колоду. І раптом з жахом вона побачила, що з його перекошеного рота, із куточка потік червоний струмок і лунко та швидко і часто закрапав у воду: крап-крап-крап…

– Що з тобою?.. – шепотом запитала вона і тут тільки побачила, що в його потилиці стирчить стріла з чорним оперенням і злегка хилитається… І тоді вона збагнула, що стоїть він перед нею хоч і не мертвий ще, але вже й не живий… І очі його скляніють на помертвілім обличчі, а на бороді, біля рота, кривавиться червона піна…

Ольвія хотіла крикнути, але в роті у неї враз так зробилося сухо, що вона не змогла повернути язиком.

І тільки тоді до її слуху донісся пронизливий крик, і з верболозів почали вибігати якісь низькорослі, карячконогі люди У звіриних шкурах. І вже коні забились в арканах, і нападники у звіриних шкурах заверещали од захвату, розмахуючи хто луками, хто короткими списами.

Все це відбулося в одну скороминущу мить, наче у тумані, в якомусь важкому і гнітючому сні.

А в наступну мить Той, хто знищує вовків, з трудом розімкнув закривавлені щелепи, з шумом видихнув із грудей останнє повітря і, падаючи навзнак, різко відштовхнув од себе колоду з Ольвією, а сам зник під водою.

І легка, хистка колода, із силою відштовхнута ним од берега, справді попливла понад берегом, і відразу ж у неї почали впиватися стріли. Ольвія впала на видовбане дно колоди, і від того руху колода хитнулась і попливла ще швидше понад очеретом, а далі підхопила її течія і понесла геть із плеса за очерет, до Борисфену.

Ольвія чула, як на березі іржали заарканені коні, як кричали ті люди у звіриних шкурах, чула, як затріщав очерет, певно, вони через очерет хотіли кинутись навперейми колоді, чула, але нічого не бачила, бо лежала на дні, притискуючи до себе Лікту і навіть заплющивши з ляку очі.

На її щастя, течія, підхопивши колоду, винесла її до Борисфену, а там загудів над водами вітер, хвилі, що йшли ряд за рядом на південь, підхопили колоду і понесли її все далі і далі. Колода вертілась, хиталась од вітру і хвиль, злітала над водою, падала кудись униз, і Ольвія тепер боялась не так тих людей у звіриних шкурах, як Борисфену. Якщо хвилі чи вітер перекинуть колоду, то піде вона на дно каменем, плавати Ольвія не вміла.

Та поки що все йшло добре, й вона почала потроху заспокоюватись.

«Коли б Той, хто знищує вовків, уже напівмертвий, не відштовхнув од себе колоду на течію, то не врятувалася б я», – думала вона із вдячністю про того, хто так її виручив. І ще подумала, що той дивний мисливець тепер вже на тім світі таки зустріне свого сина.

Куди її несло, не бачила, лише чула, як над колодою гуде свіжий вітер, та б'ють хвилі, і бризки заливають їй спину. Колода хиталась, і здавалось, щось ось-ось перевернеться, і Ольвія здригалась, відчуваючи, яка глибінь під нею. Боялась ворухнутись, аби необережним чи різким рухом не перевернути свого вутлого човника, ще міцніше тулила до себе дочку, а коли вона плакала, квапно їй шепотіла:

– Цить, цить… бо людолови схоплять, бо колода перевернеться, а мама твоя плавати не вміє, то й на дно підемо…

Вітер почав мовби затихати, й Ольвія жахнулась: «А раптом він подме з іншого боку і пожене колоду назад до того страшного берега, до людоловів у звіриних шкурах?..»

Розділ восьмий

Від бідного скіфа до багатого і ще до багатшого…

Колода ткнулась у щось м'яке, хитнулась і затихла, наче застряла. Тепер хвилі похитували її лише з одного боку. Ольвія обережно виглянула і побачила довгу піщану косу, на якій сиділи чайки…

– Лікто, нас прибило до другого берега, – радо зашепотіла до дочки. – Живі й живемо, моя крихітко. Чайки сидять спокійно, тож тут безлюдно…

Притримуючи дочку, перевалилась через край колоди на мокрий пісок, а далі схопилась і, грузнучи в піску, пригинаючись, кинулась до шелюги. Бігла, і здавалось, що вже свистять стріли.

– Але ж і ляклива я стала, Лікто, – гомоніла до дочки уже в шелюзі і сама з себе сміялась, із своїх страхів. – Шкода того… нещасного скіфа. Але він нас своєю смертю врятував – спасибі йому. Коли б не відштовхнув колоду на течію, ой, схопили б нас кляті людолови!

Пелюшки у Лікти були мокрі: чи хвилі забризкали, чи сама Лікта постаралась?

– Нічого, на сонці висохне, зараз літо, і дуже тепло. Звикай, – шепотіла і від радощів, що вона врятувалась і дочку врятувала, сама до себе посміхалась. – Скіфські діти он і взимку босяка бігають – і нічого. А ти, Лікто, теж скіф'янка.

Навколо була тиша, безлюддя.

І чайки заспокоїлись, знову на косі повсідалися.

Лікта почала плакати, морщила личко, кривлялась, вовтузилась, намагаючись виплутатись із пелюшок.

– Зголодніла, моя крихітко. – Ольвія розстебнула куртку, помацала грудь і зітхнула. – Ой, немає нічого. Порожні груди, бо вчора як поїла, то й досі. Та й де те молоко візьметься після людоловів.

Лікта не затихала, треба було щось робити. Ольвія встала і відчула, як підгинаються ноги… Нудило…

«Треба щось з'їсти, – подумала вона. – Хоч що-небудь, а з'їсти… щоб молоко з'явилося… Що-небудь…»

Бурмочучи: «Хоч що-небудь… хоч що-небудь», – пішла косою і побачила на березі ямку з водою, а в тій ямці плавала якась блискуча рибка з палець завбільшки. Певно, під час вітру її хвилі винесли з Борисфену. Ольвія шаснула рукою в ямці, але рибка виявилась вертлявою, і спіймати її просто так годі було й думати. Спершу Ольвія хапала її однією рукою, потім обома, по лікті вже була мокра, забризкалась, а рибка все вислизала з її рук… Ставши на коліна, Ольвія прорила руками канавку від ями до води ріки. Вода пішла у канавку, попливла з нею і рибка, Ольвія перегородила канавку долонями і схопила рибку.

– Є!! Є!! – закричала так радо, наче у тій рибці було її спасіння. Тут же на березі розірвала рибку, викинула маленький кавалок нутрощів і, переборюючи відразу, намагаючись не вдихати