Читати книгу - "Ніч лагідна"

Рум’яне від морозу обличчя Ніколь освітилося, коли вона побачила Діка.

— А де ж він?

— Спізнився на поїзд, приїде наступним. — Дік сів, заклавши ногу на ногу й погойдуючи важким черевиком. — Знаєте, на вас глянеш — і вже очей не відведеш. Спершу мені аж дух забиває, і тільки потім я вас упізнаю.

Бебі була висока, вродлива жінка, вельми заклопотана тим, що їй уже тридцять. Своїм звичаєм, вона прихопила з Лондона двох супутників — учорашнього кембріджського студента й підстаркуватого розпусника вікторіанського зразка. В Бебі вже виявлялися деякі нахили старої панни — вона здригалася, коли хтось несподівано торкався її, а такі триваліші контакти, як поцілунки чи обійми, відчувала не тілом, а самою лише свідомістю. Вона майже не підкріплювала своїх слів жестом чи позою, зате зовсім по-старомодному тупала ногою й закидала голову. Її не полишало солодко-щемливе перед­чуття катастрофи й смерті, що мали спіткати кого-небудь з її знайомих, і вона полюбляла розмірковувати про трагічну долю Ніколь.

Молодший з її англійців опікувався сестрами під час лижних прогулянок або лоскотав їм нерви їздою на гірських санках. Дік звихнув ногу, роблячи ризикований телемарк, і.тепер задовольнявся катанням з дитячого горба разом із сином та дочкою або залишався в готелі й попивав квас у товаристві якогось російського лікаря.

— Ти знову нудьгуєш, Діку, — приставала до нього Ніколь. — Познайомився б з якими-небудь молоденькими дівчатками, потанцював би з ними!

— Про що б я з ними розмовляв?

Вона підвищила свій низький, майже хрипкий голос і манірно защебетала:

— Сказав би: «Ах, крихітко, і звідки беруться такі чарівні створіння?» Що ж іще кажуть у таких випадках? — Я не люблю молоденьких дівчат. Вони пахнуть ми­лом і м’ятою. Коли з ними танцюєш, здається, ніби везеш дитячу коляску.

Це була слизька тема, і Дік тримався обачно — намагався навіть не дивитись на тих дівчат, блукаючи поглядом понад їхніми головами.

— Послухайте, я маю багато справ, — сказала Бебі. — По-перше, я одержала листа з дому щодо тієї ділянки, яку в нас називали привокзальною. Частину її давно вже купила залізнична компанія. А тепер та сама компанія викупила в нас і решту ділянки, а належала вона матері. Тепер постає питання, куди вкласти ці гроші.

Удавши, ніби меркантильна тема викликала в нього відразу, англієць пішов запрошувати до танцю одну з молодих дівчат. Бебі провела його замилуваним поглядом американки, змалку ураженої англофільством, а потім уперто повела далі:

— Ідеться про велику суму. Кожній з нас припадає по триста тисяч. Я особисто стежу за своїми капіталовкладеннями, але Ніколь нічого в цьому не тямить, і ви, здається, теж.

— Я повинен вийти до поїзда, — ухильно відповів Дік.

Надворі він вдихнув мокрі сніжинки, вже невидимі на тлі потемнілого неба. Троє дітлахів промчали повз нього на санчатах, застережливо кричачи якоюсь незрозумілою мовою; за мить їхній крик долинув уже з-за повороту, а десь поряд закалатали дзвоники кінних саней, що піднімалися в темряві вгору. На святково ілюмінованій станції панувало веселе пожвавлення, хлопці й дівчата чекали прибуття своїх товаришів; Дік перейнявся ритмом веселощів і зустрів Франца Грегоровіуса з таким виглядом, ніби урвав для цієї зустрічі півгодини з нескінченної низки розваг. Але Франца привела сюди якась мета, і ніякі настрої Діка не могли його від цієї мети відвернути. «Я спробую вибратися на день до Цюріха, — написав йому Дік. — А може, ви не полінуєтеся приїхати до Лозанни?» Франц не полінувався приїхати навіть до Гстаада.

Францові було вже сорок. Зрілість здорової людини вдало сполучалася в ньому з професійною уважливістю, але найкраще він почувався в трохи задушливому затишку свого кабінету, де міг зневажати надломлених багатіїв, яких він навчав жити заново. Репутація його вчених предків відкривала перед ним широкі можливості, але він, очевидно, навмисне обрав скромніше становище в житті, про що свідчив, зокрема, і вибір дружини. В готелі Бебі Уоррен піддала його побіжному оглядові і, не виявивши в ньому чеснот, які вона цінувала, тих особливостей поводження й манер, за якими впізнають одне одного представники привілейованих класів, віднесла його до знайомих другого ґатунку. Ніколь його побоювалася. Дік же ставився до нього, як завжди ставився до друзів — із беззастережною приязню.

Ввечері вони спустилися в селище на невеличких санях, які значать тут те ж, що й гондоли у Венеції. Метою їхньої поїздки був старий готель із харчевнею, швейцарською харчевнею з дерев’яними лункими стінами, з годинниками, барилами, кухлями й оленячими рогами. Численні гості за довгими столами перемішалися й об’єднались в одну велику компанію; всі їли fondue — щось на зразок грінок із сиром по-валлійському, тільки вже зовсім нестравне — і запивали глінтвейном.

— Тут приємно посидіти, — сказав молодий англієць, і Дік з ним погодився. Захмелілий від міцного, пахучого вина, він повеселішав — неначе все на світі знову стало на свої місця завдяки шпакуватим ветеранам золотих дев’яностих років, що горлали коло піаніно давні пісні,

ї молодим голосам, які вторували їм, і яскравим плямам костюмів, що розпливалися в хмарах тютюнового диму. На мить йому примрілося, ніби він на кораблі й берег уже близько; дівочі обличчя довкола світилися надією на несподіванки, що їх обіцяли ці веселощі й ця ніч. Дік озирнувся — чи тут та дівчина, що впала йому в око, і йому здалося, що вона сидить за сусіднім столом. Але він одразу ж забув про неї й почав сипати жартами, намагаючись розважити своїх супутників.

— Мені трёба поговорити з вами, — сказав Франц англійською. — На жаль, у мене обмаль часу, я приїхав тільки на два дні.

— Я відразу здогадався, що ви щось замишляєте.

— У мене є задум, чудовий задум. — Він поклав долоню на коліно Діка. — Задум, який дозволить нам здійснити всі наші мрії.

— Який саме?

— Діку, ми з вами могли б придбати власну клініку. Клініку Брауна на Цугському озері. Вона не нова, але обладнана по-сучасному, треба тільки дещо перебудува­ти. Браун хворий і хоче виїхати до Австрії, певно, щоб там померти. Така нагода трапляється тільки раз у житті. А ми з вами — яка б це була пара! Тільки не кажіть нічого, дайте мені договорити.

В очах Бебі зблиснули жовті вогники; Дік зрозумів, що вона прислухається.

— Це буде наше спільне діло. І воно вас не дуже обтяжить— ви матимете власну базу,