Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Отже, їхнє з Індрою кохання не могло не бути красивою й вельми напруженою драмою двох вельми красивих людей та двох напружених ego. Вона (крім усього іншого) — капітан інститутської баскетбольної команди, кандидат у майстри. Він (крім усього іншого) — великий, сильний і також кандидат, але в Майстри. Який Львів, які там Черкаси! Місце таким суперзіркам — тільки Нью-Йорк і Бродвей у ньому!

Їхню драму можна було б коротко викласти у сценарній ідеї для Голлівуду: «Пара молодих людей, надзвичайно закоханих одне в одного, пробивається спільним життєвим шляхом крізь усе нові й нові перешкоди. У фіналі їм таки вдається вирвати у зловорожої долі квитки на корабель до Нового Світу — Америки. Корабель відчалює, поступово віддаляється і зменшується у кадрі настільки, що глядач урешті може прочитати його назву — «Титанік».

7

Але так його, Длинного, на тому Бродвеї й чекали! Хтось полічив, скільки в Нью-Йорку художників? Відкинувши навіть усіх, крім пейнтерів? Колись я, наприклад, чув, що райтерів у Нью-Йорку за 50 тисяч. Немаленька б вийшла місцева організація спілки письменників. Загальні збори довелось би проводити в якому-небудь «Медісон-сквер Ґардені», при цьому дві третини членів усе одно стояли б на вулиці.

А скільки ж пейнтерів? Не сумніваюся, що навіть більше, ніж райтерів. Пейнтерів завжди більше.

Це Індра зуміла відносно швидко знайти себе в новому житті. А Длинний лише повторював (з якоїсь пісні чи що?) своє «those years, those fucking years»[54] — і таких проклятих років, за його словами, було аж вісім, тобто майже всі. «Those years, those fucking years», — казав Длинний, коли ми на Таймсі засіли в якомусь пабі при вікні. Загалом у нього так і не склалося з англійською, тож він її в міру можливості уникав і, замовляючи два пива, показував два пальці. І тільки в цьому випадку — «those years, those fucking years» — він чомусь її вживав. З чого випливає, що ті роки були справді злі: всі ці галереї в Сого, неможливість нікуди втиснутися, невдалі спроби стати кічмейкером, фотографом ілюстрованого тижневика, автором коміксів. Урешті він продався на реставрацію ікон. Православне походження зіграло свою вирішальну роль.

Паб, у якому ми засіли, мав цілком очевидну ірландську назву. Я майже не сумніваюся, що вона неодмінно похована десь у незліченних рядках Френка О'Гари. Його я натоді ще не перекладав, тому й назву втратив. Зате пощастило з вікном. До пабу ми прибилися ще перед надвечірнім піком. Тому знайшлися такі два місця, де поєдналося все: монологи Длинного про fucking years і спостерігання з-поза скла за потоками вогнів, імен, відеорядів на велетенських рекламних екранах, різнокольорових написів, довжелезних лімузинів, жовтих таксі, просто автівок, а головне — перехожих людей, що їхні обличчя, одяг і поведінка максимально відбивають усю всьогість Нью-Йорка.

Хто там ішов? Колись раніше, будучи письменником недосвідченим, я спробував би приголомшити чи принаймні розважити вас хоча б частковим переліком, чимось на зразок «білі та чорні, мулати і квартерони, жовті й метиси, а також індуси, хасиди, креоли, монголи, ВАСПи[55], кур'єри, роззяви, товстосуми, товстуни і товстунки, копи, ВІПи, інґлишмени, аміші, меноніти, мормони, свідки і судді, вигулювачі шарпеїв, носії джинсів, що збудували Америку, волонтери, солдати, універсальні солдати, бісексуальні секретарки, зірки-герої, їхні двійники, їхні фани, фани їхніх двійників та двійники їхніх фанів, американські футболісти, джазисти, джайністи, послідовники Джа, буддисти, особи з польськими та сицилійськими прізвищами, євреї з грецькими та вірменськими коренями, російські аґенти, румунські цигани, китайські гімнасти, ісламські терористи, наркозалежні барони, наркобарони, ковтачі вогню, збирачі податків, зривачі дахів, мийники вітрин, ремонтники фасадів, укладачі асфальту, просто роботяги, шукачі пригод і гіганти насолод…».

Усе одно, хоч який довгий був би перелік, я мусив би здатися.

Реальнішою виглядала би скоромовка з написів-брендів, що дико переливались усіма неможливими кольорами електронних панно, вертикально громадячись один понад іншим і один в іншого проникаючи (засліплений, беру майже наосліп):

Кока-Кола, Мамма Міа!,

Джей-Ві-Сі, Ейч-Ес-Бі-Сі,

Дефінітлі Ей-Бі-Сі,

Соні, Макселл, Панасонік,

Кодак Діджитал, Самсунґ,

Лайон Кінґ, Енджой Йорселф!,

Маріотт, Ел-Джі, НАСДАК,

Ен-Фе-Ел, Ягуу! Ямаха —

там було не тільки це, але й багато іншого — такого, що мало би перетворити тебе на збожеволілу піщинку всередині мегакалейдоскопу, особливо та світляна вежа у трикутнику Бродвею та 48-ї й 47-ї вулиць.

Топоніміка найближчих околиць насідала звідусіль і смикала за душевні ниточки то через джазовий, імені Чарлі Паркера «Бірдленд»[56], то через мерехтливі ряди бродвейських театрів. Я сфотографував Длинного навпроти «Вінтер Ґардену» з рекламним щитом ллойд-вебберівських «Кішок». Вони, зрештою, випадкові — йдеться радше про вуличного інопланетянина (ходяча реклама якогось іншого театру), що його Длинний запросив побути в кадрі й обійняв за плече. На іншому знімку видно, що «Театр Сент-Джеймс» уже повним ходом заповідав на 22 квітня наступного, 1999 року прем'єру «Громадянської війни». Усе навколо тільки й робило, що заповідало — як не війну, то симфонію: «Парамаунт» заповідав, Карнеґі Голл заповідав, Рокфеллер-Сентер заповідав, трохи далі — на 6-й Авеню — Радіо Сіті заповідало. Нью-Йорк пульсував подіями і змішував оперні арії з боксерськими боями.

Голова йшла обертом від близькості. Найфантастичніші місця, наймагічніші імена розташовувалися на відстані витягнутої руки[57].

Голова йшла обертом — і від пива по текілі теж.

8

Колись у Москві в нас був такий викладач (Корзухін? Красухін? Крисухін?), який любив поговорити про Диявола. Я пишу з великої, тому що той викладач обов'язково написав би з великої. «Ви помилково вважаєте, ніби цим світом править Господь, — заявляв він, ставлячи виразний наголос на слові «цим». — Насправді ж володарем цього світу є Диявол». Трохи згодом він додавав: «Диявол звабливий і притягальний. Він увесь — блиск, вогні й кольори. Увесь — парфуми і звуки музики, спалахи і сяйво. Він — як електрика, тільки в мільйони разів разючіший». Свої настанови він завершував так: «Пам'ятаючи про це, ніколи йому не піддавайтеся».

«Якщо він є, то десь тут», — сказав я, киваючи на місто за вікном. І ми не вперше того дня розсміялися.

9

«Коли я зауважив, що вона вже не