Читати книгу - "Корпорація ідіотів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після того, як мене пару разів штовхнули, а одне малолітнє стерво спитало гидким голосом: «То ви берете тіпа ці штанці? Тому що ви їх уже засрали, якесь жовте з’явилося на білому. А його не було. Зараз ви їх повісите, тіпа це не ви їх зіпсували, ось уже й ґудзик хитається. І підете собі, тіпа ви ні до чого. І що, хтось мусить їх купувати після того, як ви жмакали їх у своїх пітних руках? Вони ж світлі, розуміти треба такі речі. От уже… ходять тіпа круті сюди, блін». И-и-и-и-и. Все!
«Поїхали. Терапію пройдено. Мені час додому». «Без проблем», — каже таксист. Я починаю підозрювати його в тому, що він записав цю відповідь на магнітофон і постійно її вмикає, а сам тим часом смачно мене матюкає. «Зупиніть біля метро, я хочу пройтися», — кажу я згодом. «Без проблем». Зараз я його вдарю. Натомість я сплачую за проїзд.
До мене наближається білий собака з мордою, схожою на відкриту величезну валізу. Мене паралізує. З темряви виникає чоловічий силует. «Боже мій, не бійтеся. Аля, Аля, до мене, доцю, до мене». «Що ж ви свою „доцю“ пускаєте без намордника? Вона ж і зжерти людину може», — докірливо кажу я. Зазвичай собаки відчувають, що я тримаюся від них осторонь і надаю перевагу котам. Майки. Написи на майках. Я ж вам казав. Собака крутить хвостом. «Так, ви маєте рацію. Цілком. Вибачте, що Аля налякала вас. Вибачте. Це — моя провина».
Я дістаю цигарки. Дивно, але мені затишно з цим чоловіком, треба побути на повітрі. Вдома батько, Ірка, молотки та паяльники, залізяки та брухт на балконі, треба вгамувати серце. Воно аж вистрибує. Я боюся псів. «Знаєте, я завжди собі кажу: не відпускай Алю, люди не можуть знати, що вона — мирна собака. Ти всіх тільки лякаєш. І забуваю». Він тихо сміється. Може, ідіот? Цього ще бракувало.
Він продовжує: «Я дуже хвилююся, коли вона підбігає до інших собак, не тому, що її можуть порвати, а тому, що вона може обманути мої сподівання і вчепитися в когось. Я не знаю, як я після цього житиму. Просто не знаю». Точно. Якийсь псих. Торкається моєї руки. «Перепрошую, я бачу, ви хвилюєтесь». У нього такі розпачливі очі. Він мене лякає. «Не хапайте мене. Приберіть руки». Він знову вибачається, відсмикує руки, наче отримав опік. А якщо в нього почнеться напад, що тоді робити?
«Раніше я мешкав в іншому районі, але зараз переїхав сюди. Це ж так добре, правда? Тут дуже приємний район. А головне, що я винайняв квартиру, де є крісло. Аля може там спати. І я їй не заважаю. Собаці, як і людині, потрібен власний простір, вам так не здається?» Я кажу, що ніколи над цим не замислювався. Він знову посміхається, але наче — спокійний.
Дзвінок. Я сіпаюся. «Ой, не хвилюйтеся, це — мій». У нього є мобільний телефон, не можу повірити, в таких суб’єктів не буває мобільних телефонів, це ж технічні дикуни, в таких усе з рук валиться. Ось, точно, телефон випав. Він присідає, знову посміхається. А може, там у нього один номер? Терміновий зв’язок із лікарем? Це — слушно. Він розмовляє по телефону, якщо з лікарем, то цей лікар — жінка. «Людо, який я радий, що ти зателефонувала. Я сьогодні подумав, що ти обов’язково мені задзвониш, так і сталося. Ти справді хвилюєшся за мене? Це — правда? Це ж так чудово, що ти хвилюєшся. І так чудово, що я можу тобі сказати, що зі мною все гаразд. А з тобою, з тобою все добре? Людо, ти плачеш? Ні, ти мене ні в що не вплутаєш, нічого, не бійся мене потурбувати, все кажи. Для мене це дуже важливо. Твоє життя, ти. Розумієш? Дуже важливо, Людо. Що ж може бути важливішим? Я тебе зовсім забалакав. Вибач. Ні, ти не ускладнюєш мені життя. Гаразд, ускладнюєш. Але, Людо, якщо я хоча б чимось можу тобі догодити, прислужитися, допомогти, я настільки радий буду це зробити, ти собі не уявляєш». Класичний випадок мазохіста. Прислужитися він хоче. «Я завтра до тебе заїду, привезу морозиво. Полуничне». Точно, ідіот. «Бачиш, ти вже повеселішала, так? Цілую, до завтра, бувай».
«От. Плаче. В неї проблеми з нареченим. Але з нареченими завжди проблеми. Як це — не може бути? Завжди є. Бо ця ситуація змушує людей нервувати». Я хочу спитати, чи це його лікар, але питаю інше: «Це ваша подруга?» «Так-так. Ви праві. Певною мірою праві. Це — моя колишня дружина». Заспокоювати колишню дружину, в якої проблеми з нареченим? Це поза межами моєї уяви.
Він розповідає мені, чим годує собаку. Я не вірю своїм вухам, але розповідаю йому, чим годую кота. Раптом він каже: «Вибачте мені». Знову почалося, в нього напад за нападом. «Я у вашій присутності подивився на годинник. Я знаю, знаю, що це дуже неввічливо. Вибачте мені. Я знаю, що виправдовуватися — це так по-дитячому, але не можу не пояснити. Я живу сам, з Алею. І в мене склався режим. Я звик планувати свої вечори, але коли зустрічаю цікаву людину, то забуваюся. Тоді згадую, дивлюся на годинник, і ображаю цікаву людину…»
Він тримає стиснуті кулачки десь на рівні гортані. Я мовчу, ковтаю клубок, що несподівано підкотився до горла. Він сприймає моє мовчання як пробачення.
«Дякую вам. Тепер я маю сказати — до побачення. Тому що повинен устигнути на ринок, купити їжу собі та Алі, а потім розпочнеться серіал». Я більш ніж здивований. «Серіал, який серіал?» «Ви, мабуть, такого не дивитеся. Це — мелодрама, про стародавні часи, дам, кавалерів, історична мелодрама». Я справді такого уникаю. Із серіалів я дивлюся тільки «Секс і місто», тому що плекаю надію, що героїня Кім Кетрол, навіжена Саманта, прийде в мої еротичні сни, і таке зі мною зробить, таке… Він дивиться на мене. «А вам справді цікаво таке дивитися?»
Він знову сміється. «Я розумію ваш подив. Дорослий чоловік дивиться мелодраматичні серіали. Це смішно, я знаю. Але так, я дивлюся. Ви знаєте, це дивовижний серіал. Там усі гарно говорять, поводяться, вдягаються. Ніхто не свариться, не криє одне одного матюками, як в іншому кіно. Звісно, там також є негідники, але не повірите, вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корпорація ідіотів», після закриття браузера.