Читати книгу - "Похорон богів"

Берегом ішов недовгий комонний ряд — старша княжа дружина: ліпші й вячші бояри-мужі. За старшою дружиною тяглась молодша — отроки та боярські сини, людські юнаки й навіть челядники та холопи, яких посадовив на коней світлий князь Доброчин.

Охочі й ратні пішаки йшли луками та перелісками, то витягуючись у довгий ряд, щоб змогти ліс чи болото, то сунучи скопом і навмання — аби лиш не збитися з дороги.

Це тривало вже шостий день.

Ловать дедалі вгору вужчала, важкі дракари раз по раз човгали по піску днищем або й сідали на мілину, тоді вікінги кидали весла й починали підпихати, бредучи по коліна в досить швидкій воді.

Десь неподалік був Усвятський волок, через який витяга мала перебратись у Касплю та Дніпро. А там дорога на Київ була проста й відкрита.

До волока дійшли в обід. Волок виявився занедбаним, колись укочена дорога поросла чагарником. Доброчин зрубав мечем найтовщу лозину і простяг небожеві:

— Сім літ росте!

А саме cім літ минуло по смерті Святославовій. Це навернуло Володимира до інших думок. Два роки тому загинув середульший син Святослава. Володимир спробував пригадати його обличчя й не зміг. Тож-таки десять років, подумав він, це не один і навіть не чотири. Десять літ... Ольгові риси розпливалися, тепер Володимир навіть уже не розрізняв, де Ольгове лице, а де Ярополкове, вони мовби зливалися в одне.

Володимирові стало сумно. Варяги й новгородці вирубували мечами та сокирами кущі, розчищаючи занедбаний волок, за яким десь там далеко ще пробігав Дніпро. Образ його теж розпливався. Коли Володимир хотів уявити собі Дніпро, перед очима виникав заболочений Волхов. І все-таки Володимир дещо пам'ятав: Київ.

Ця пам'ять була на ціле життя. Коли вони з дядьком вийшли з города, а перед ними зблиснула широка вода, не схожа ні на Ільмень, ані на Волхов, Доброчин змусив його обернутися й сказав:

— Дивися добре!

Володимирові мало не запаморочилася голова. Досі він бачив лише київські теремні двори та вулиці, що вусібіч розбігалися за княжим двором. А таким побачив Київ уперше. Спочатку навіть не збагнув, що то і є Київ.

— А що то на горі? — спитав він у вуя, сидячи в зручному писаному візку.

— То Київ, — одповів вуй. Очі його якось відчужено блиснули, й він пошепки проказав, глянувши на Поділ і на Почайну, де гойдалися ладді: — Ми ще сюди повернемось.

Київ стояв на високій крутій горі, гладенько вимощеній ясно-зеленим дерном, а на самій маківці — стрічка городської стіни, яка звідси здавалась несподівано низенькою. Іграшковою була й вежа воріт, якими вони щойно виїхали... Це запам'яталось йому на ціле життя.

Розчищання посувалось вельми мляво, бо всіх із сокирами Доброчин кинув рубати колоддя для котків, які треба було підмощувати під ладді та дракари, щоб поперекочувати їх суходолом до наступної води.

— Ми тоді з Києва йшли цим самим волоком?

— Цим. Іншим не попадеш у Ловать, — відповів Доброчин.

До вечора ледве встигли прочистити половину волока — верст п'ять або шість, і Доброчин звелів воєводам готуватися до ночівлі.

На березі вже зовсім вузенької тут Ловаті йому й Володимирові поставили шатро, й доки дружинна челядь готувала князям вечерю, Доброчин скликав усіх великих воєвод. Воєвода Старої дружини, боярин Угоняй, озвався першим:

— Мало борошна взяли, солонина кінчається, а кожне кричить і просить «дай»!

Старійший боярин новгородський був невдоволений. Він уже давно вважав, що Доброчин обкрутив його кругом пальця: ще з весни, коли забрав у нього булаву тисяцького й віддав її Путяті Кислиці — бояринові з Римова на далекій Сулі. Угоняй не покладав і в думці, що Путята припав Доброчинові до душі, бо не зрадив свого зверхника Арфаста Глібовича, як зрадили Доброчина позаторік новгородські ліпші мужі, позамикавши перед ним свої двори в найскрутнішу днину: аби лиш їх не зачепили варяги та варязький вождь Свенельд. Доброчин не сказав цього Угоняєві, щоб не настроювати проти себе зрадливих новгородських бояр. «Я ж наставив тебе воєводою старої дружинні» — сказав він йому. Угоняй охоче прийняв це воєводство, але волів би зберегти й булаву тисяцького та тисяцький суд.

Саме цього й не міг забути він Доброчинові. Словами про борошно Угоняй натякав на те, що світлий князь вирішив не тягти по собі товарного обвозу, взявши хліба та солонини лише на ладді.

Сігурд став розпитувати, чи далеко звідси Дніпро, й напруження пригасло. Доброчин сказав:

— Я цей переволок добре знаю. Завтра до вечора поперекочуємо всі ладді.

МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ

В СІМНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Вже другу добу новгородська витяга стояла під Полоцьком, зайнявши шатрами високий правий берег Західної Двіни. По той бік річки на багато верст розляглось болото, оточене з заходу разочком невеликих чистих озер, за якими опівдні ставало видно дві маленькі, хижок по двадцять — двадцять п'ять, лісові весі.

Цей Полоцьк був цілковитою несподіванкою для всіх витязів і воєвод, навіть для князя Володимира Святославовича.

Коли наступного дня, перекотивши ладді Усвятським волоком, витяга річечкою Касплею рушила вниз до Двіни, ніхто нічого ще не підозрював. Од Двіни, перебравшись через останній Касплянський волок, витяга нарешті мала вийти до священної ріки однією з її приток над Смоленськом.

Але навпроти гирла Касплі, що впадала в Двіну, Доброчин зненацька наказав повернути праворуч, геть од Дніпра; на півтора-два поприща звідти стояв Полоцьк.

У лавах старшої дружини невдоволено загули. Головний воєвода Угоняй спробував знайти світлого князя, але Доброчина ніде не було. Тоді він вилив усе своє роздратування на Володимира:

— Де світлий князь? — Володимир стенув плечима, й Угоняй ще дужче розшалів: — Передай своєму посаднику, що Київ не там, коли він того не відає!

— А ти сам це мені скажи, — почувся ззаду голос світлого князя.

Угоняй знітився, та тільки на час, а тоді почав пристрасно вимовляти світлому князеві, що так їх тут прикидають і сніги, коли шарпатимуться на всі боки, забувши про головну мету.

— Ми пішли з тобою на Руську землю! — сказав він, і сива лопата його бороди