Читати книгу - "Дочка Медічі"

Він починає розстібати свій новенький гаманець. Я жартома відштовхую його руки.

— Заспокойтесь, і дайте мені зробити це. Усе ж таки гаманець тут я.

ьогодні мені виповнилося шістнадцять. Шістнадцятирічна, вродлива і щаслива, невимовно, безмежно щаслива. Усе сталося так, як і передбачав Анжу. Невдовзі після того, як у березні він вирушив навздогін за Коліньї, мати покликала мене і сказала: — Ваш брат розповів мені про вашу з ним бесіду й висловив бажання, аби я побачила у вас те, що бачить він. На його думку, ви гідні нашої довіри. Хай буде так. Поки його немає, для мене неабияка втіха розмовляти з вами, як я робила б це з ним.

Як же ці слова змінили моє життя! Все, що донедавна було оповите покровом таємниці, діяльність королівської Ради, сподівання й побоювання матері щодо її синів, її стосунки з іноземними дипломатами — зненацька відкрилося мені. Ми з її величністю проводимо разом чимало годин, я слухаю її і вчуся.

Зазвичай я відвідую матір, коли вона тільки-но прокидається, але сьогодні я приділила більше уваги вранішньому туалету й забарилася. Діставшись її апартаментів, бачу, що тацю зі сніданком уже прибрали.

— Марго! — вигукує вона, дивлячись на мене сяючими очима.— Сідайте поруч мене. Я на вас чекала.

Фрейлінам матері відомо про підвищення мого статусу, тож вони хутко облаштовують мені місце. Її величність витягає з-під подушки щось маленьке в оксамитовій обгортці.

— Я не хотіла віддавати це вам, допоки все не з’ясується, але вчора дізналася, що король Іспанії прихильно прийняв Форкево,— вона простягає мені пакуночок.— З днем народження!

Шарлотта і баронеса де Рец, які сидять з іншого боку, кваплять мене, поки я знімаю обгортку. На моїй долоні лежить невеличкий овальний предмет у важкій золотій оправі. Намисто? Ні, зворотний бік портретної мініатюри. Перевертаю. Юнак із пронизливим поглядом. Убраний у найкращі обладунки.

— Який красень! — вигукує Шарлотта.

Він таки приголомшливо гарний, точніше, міг би бути, якби не вогненно-руде волосся.

Я обережно нахиляюсь, щоб прочитати напис «Sebastianus I Lusitanor Rex».

— Король Португалії?

— Так,— усміхається мати.— Звісно, Португалія — не Іспанія, але такою короною можна пишатися. І ви отримаєте її разом із гарним нареченим майже вашого віку.

Чи має вона на увазі?.. Напевно!

— Мадам, я в захваті!

— Дами,— каже вона,— можете привітати герцогиню де Валуа.

Я підводжусь, і всі фрейліни почергово обіймають мене.

— Ну що ж, дами,— продовжує мати,— можете досхочу пліткувати про цей шлюб. Королю Іспанії буде важко заперечити домовленість, про яку стільки говорять.

— До чого тут король Іспанії? — запитую я.— Король Португалії — дорослий чоловік і повноправний правитель. Він може самостійно обирати наречену.

За інших часів моє запитання, найімовірніше, залишилося би без відповіді, але не зараз.

— Усі молоді монархи мають радників,— відповідає мати.— Король Іспанії — дядько дона Себастьяна — активно цікавиться його справами. Так само, гадаю, як і двоє монахів-театинців, яким король Іоанн — дід дона Себастьяна — доручив його виховання. Проте позаяк я маю підстави вважати, що Його Святість Папа Пій підтримає ваш шлюб, не думаю, що хтось із цих людей стане вагомою перешкодою на нашому шляху.

Торкаючись мініатюри, я знову дивлюся в очі дона Себастьяна, уявляю, як називаю його своїм чоловіком, і усміхаюсь.

— Ваша величність усе врахували,— кажу я.

Мені кортить сказати більше: розповісти матері, що її турбота, її зусилля влаштувати моє майбутнє — єдиний подарунок, що зворушує мене понад будь-які інші речі. Але в присутності стількох людей — ніколи. Нахилившись до неї, я цілую її в обидві щоки.

Мати схвильована цим проявом ніжності. Можливо, моя стриманість — одна з багатьох сімейних рис, які нас єднають.

— Ідіть. Ідіть і покажіть цей портрет герцогині де Невер.

Мене не треба вмовляти двічі. Схопивши Шарлотту за руку, я мало не тягну її з кімнати. Наша подруга — якщо обов’язок не вимагає — аж ніяк не є ранньою пташкою, тож її не важко знайти. Хоча, коли у відповідь на наш стукіт у двері її кімнати чути крик: «Хвилинку!», мені здалося, що вона ще не вставала з ліжка. Але ні. Повністю вбрана, з легким рум’янцем на щоках, герцогиня чекає на нас, зручно вмостившись.

— Чудово, що ви прийшли! Маю для вас подарунок! — каже вона, ледве побачивши мене.

— А я маю звістку.

— Звістку чи плітки?

— І те і те,— дражниться Шарлотта.— Марго має звістку, яка незабаром буде головною темою для пліток при Дворі.

— Гаразд, хай вона розпочне.

— Його величність веде перемовини стосовно мого шлюбу з королем Португалії.

— Невже?

Лунає знайомий чоловічий голос. Без жодного попередження, герцог де Гіз виходить із потаємного кабінету.

— Мій подарунок,— каже Генрієтта так, немовби нам не потрібні інші пояснення щодо раптової появи дворянина, якого я не бачила більше півроку.

Я заклякаю, стискаючи в долоні мініатюру з портретом дона Себастьяна. Герцог виглядає стрункішим, ніж під час нашої останньої зустрічі. І вищим, якщо це взагалі можливо. Коли він обіймав мене в Парижі, я вважала його справжнім чоловіком (очевидно, так і було), але