Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

А в центрі села стояв предмет, про який вони обоє пам’ятали з уроків історії.

То був модуль «Дестині», колишня лабораторія первинних досліджень, яка земного 2001 року стала частиною Міжнародної космічної станції. З багатьох поглядів він був справжній ідеальний центр і початок космічної станції «Альфа».

Імператор Перлин сидів у хвостовій частині станції, ніби то був його трон. Проте він був найбільш, мовляв, неофіційний і найбільш доступний монарх, якого тільки міг собі уявити Валеріан. Він був навіть красивіший за свого сяючого сина. Вітаючи гостей, він лагідно всміхнувся. Поруч з ним сиділа навдивовижу красива Перлина жіночої статі. Вони ніжно, по-сімейному сплели руки, і Валеріан миттєво зрозумів, що, хоч би який був вік цих істот, вони любили одне одного дуже-дуже довго.

Потому його погляд впав на солом’яний матрац на підлозі корабля.

Командувач Арун Філітт лежав, нерухомо простягнувшись, біля імператорових ніг. Зі свого місця Валеріан не міг розгледіти, був він мертвий, чи живий.

— Представляю вам імператора, мого батька, — урочисто сказав Цюурі.

— Мене звуть Хабан-Лімаї, а це — моя дружина Алой, — промовив імператор. Його голос був чарівний, як і він сам, і як усе довкола, і Валеріан аж затремтів від звуків того голосу.

Обличчя імператриці засвітилося від радості.

— Мело хіне! Нам дуже приємно вітати вас.

Валеріан знову метнув оком на Цюурі, і той погляд не лишився поза увагою імператора.

— Я так розумію, ви зіштовхнулися з моїм сином цього ранку, — зауважив Хабан-Лімаї.

— На короткий час і поміж кулями, — відповів Валеріан.

Хабан-Лімаї перевів на сина погляд, сповнений великої любові. А потім сказав:

— Мій син відчув присутність його сестри, принцеси Лііхо-Мінаа.

Він знову глянув на Валеріана гіпнотичними очима глибокого небесного кольору. На його щоках заграв лагідний променистий рожевий рум’янець.

— Здається, вона обрала вас.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Валеріан.

На витонченому обличчі імператора промайнула скорбота.

— Наш народ живе довго, а проте й самі зірки не в змозі світити вічно. Тим більше ми, Перлини. Коли ми відходимо з цього життя, ми випускаємо всю енергію нашого тіла у вигляді хвилі, що мандрує крізь простір і час. Ми скидаємо у Всесвіт наші спогади, наш дух, усе, що лишається, коли вже немає тіла. Іноді така хвиля здіймається, лише щоб розсіятися в холодній темряві. Але так буває не завжди. Інколи вона знаходить собі доброзичливого господаря.

Він помовчав і казав далі:

— Моя Лііхо-Мінаа обрала вас як вартівника її душі.

— Он воно що! — стиха здивовано вигукнув Валеріан. А потім ледве чутно промовив до Лорелін:

— Чи ж не я тобі казав.

Імператриця підвелася. Сльози блищали в неземній блакиті її очей. На її щоках також з’явився легкий теплий рум’янець. Вона ступила крок назустріч йому, і від цього граційного руху затріпотіли її рудувато-помаранчеві шати.

— Доню моя…

Імператриця простягла тонкі руки з довгими пальцями й огорнула ними руки Валеріана. Спочатку — лише на мить — він відчув паніку, але раптово все, що було в ньому дрібного й незначного, непевного та егоїстичного, боязкого й злостивого — просто розчинилося й зникло. Його наповнив спокій. Він удихав і видихав повітря, і в подиху цьому були і стародавній ритм кожного моря, чиї хвилі тягнуться до берега силою чарівних пісень супутників-місяців, і ніжність, із якою кожна матір цілує в лобик улюблену дитину, і кожен сердечний сміх, і кожне лагідне зітхання, і незміренний блиск кожної з зірок.

Уперше у своєму буйному, сповненому активності житті Валеріан відчув спокій.

Відчув він і її ворушіння усередині себе, викликане журливими словами її матері. Імператриця Алой швидко зітхнула. А Лорелін утопила в ньому очі. Ні, не в ньому.

У принцесі Лііхо-Мінаа.

— Моя ріднесенька… я так рада побачитися з тобою, — прошепотіла імператриця… ні, мати — і її голос дрижав від емоцій.

«І я також», — виринули… що то було… Слова? Думки?

— Так само і я, — затинаючись, вимовив Валеріан. — Я хотів сказати, так само й вона.

Імператрицина усмішка, сповнена щирої сердечності, стала трохи грайливою після цих слів Валеріана, і вона відпустила його руки. Він не насмілювався дивитися на Лорелін. Поки що. Хтось із Перлин приніс їм напої. Лорелін і Валеріан взяли їх, але пити не стали.

Імператор підняв келих:

— Пом’янімо мою доньку!

Двоє представників людської раси застигли з келихами біля губів. Валеріан вказав на командувача.

— Якщо ми вип’ємо з вами, чи чекатиме на нас така сама доля?

Він мусив запитати це, хоча й знав відповідь. Насправді він знав її ввесь час, від тієї миті, як прокинувся від «сну» про зруйнований світ.

Схоже, імператор помітив це на його обличчі. Він усміхнувся, і в його очах замиготіла веселість.

— Ваш друг лише спить. Чи ви хочете, щоб ми його розбудили?

Валеріан знову поглянув на командувача й усміхнувся, почувши, як Філітт злегка хропів.

— То зачекає. А ще я б не назвав його своїм другом.

Валеріан зосереджено подивився на імператора, і його емоції дещо охололи.

— Звідки ви прибули?

— О, я був певен, що ви це вже з’ясували.

Так воно й було. Але ж одна річ — гадати, інша — вимовити це вголос.

— З планети М’юль, — стиха вимовив Валеріан.

Лорелін широко розкрила очі. Імператор провадив далі розповідь, і все, про що він говорив, Валеріан бачив усередині себе так яскраво, ніби все те перед ним розгорталося в реальності.

— Наша