Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

...Зеленим віттям акацій і кленів гладив теплу долоню неба красень Куйбишев. Блакитно всміхалася назустріч сонцю Волга, а хлопцеві здавалося, що то вона радіє його успіхам, його великій радості. Та й як не радіти, адже попереду — все життя, захоплююче і манливе. А сьогодні він вже студент індустріального інституту. Хіба це не щастя?

Щастя... Яке воно? У чому? Ось Герой (так Юра називає молодшу сестру Геру) каже, що щастя — як швидкокрилий птах: ловиш-ловиш його, але спіймати не можеш. А ти як думаєш, мамо?

Мати дивиться на сина лагідно й довго, поклавши на коліна великі натруджені руки. Потім задумливо каже:

— Що ж, синку, правда тут є: птах цей не дається тому, хто ловить його тільки для себе. Чи змогла б я бути щасливою, якби бачила в горі тебе, Геру, всіх, хто мені дорогий і близький? Ніколи! Я, сину, все життя стараюсь, щоб ви були щасливі, — ото і є моє щастя...

Як часто доводилось потім Юрію згадувати цей материнський урок житейської мудрості! Яким вірним дороговказом стали на життєвому шляху неньчині слова: твоє щастя — у щасті тих, хто тобі дорогий!

...І ось останній ранок у рідному місті. Тривожно-багряним був того дня схід сонця, зеленаво-червоно вибухали йому назустріч знайомі з дитинства клени й акації.

Проводжати єдиного сина й брата Боброви вийшли всією сім’єю. Найменша сестричка Ліля, міцно притиснувшись до Юрія, щебетала щось про те, що і в них у сім’ї буде тепер свій солдат і що він швидко переб’є всіх «противних фріців» і повернеться додому з «оттаким» орденом. Плакали Люда і Гера, хоч і не хотіли показати цього братові. Навіть батько, завжди такий спокійний і стриманий, крадькома змахнув зі щоки скупу чоловічу сльозу. А обличчя матері немов закам’яніло: було якимось неприродно сухим і землисто-сірим. Тільки очі, червоні, тужливо-болісні, свідчили про те, скільки гірких сліз пролила жінка напередодні прощання з сином.

— Що ж, хлопчику мій, — тихо сказала мати, — Батьківщина кличе тебе на допомогу, на бій жорстокий... Ти боронитимеш від фашистського бусурмана всіх нас — мене, сестричок, тата, рідне місто. Щастя наше боронитимеш... Будь мужнім, Юрасю, сміливих і куля обминає...

Такою й запам’ятав її юнак на все життя — доброю, рідною і напрочуд красивою в хвилину великої скорботи. І коли потім, проходячи нелегкими й нескінченно довгими шляхами війни, Юрій думав про Вітчизну, вона завжди уявлялась йому саме такою — натхненно-мудрою й незламно-спокійною навіть у час найтяжчих випробувань, як його мати...

І може, саме тому ніколи не залишали Юрія Боброва непохитна впевненість у нашій перемозі, світлий юнацький оптимізм, палка любов до життя, яку зміцнювала постійна, фізично відчутна близькість смерті. «Шлю вам привіт з України золотої, з-за великого Дніпра, де земля родить і хліб, і руду, — писав Юрій рідним в останні дні 1943-го. — Скоро, скоро настануть світлі деньочки для всього народу. Німець уже не той, співає іншої пісні... Але боротьба попереду тяжка... Та одне підтримує: що все це для вас і колись воно залишиться позаду».

Він був правий, цей юний лейтенант! І як умів він — комсорг роти, невтомний весельчак і дотепник — запалити своєю впевненістю товаришів, розраяти їх у хвилину горя чи сумніву, допомогти вистояти під тяжкими ударами долі!

А потім звіряв свої думки вірному другові і помічникові, мрійному і якомусь весняно-ніжному сержанту Васі Альохіну.

...Коли Юрій Бобров з’явився в розташуванні взводу, його оточили товариші по зброї.

— Поздоровляємо вас, товаришу лейтенант, — вийшов наперед старший сержант Микола Раєнков. Він прожив на світі трохи більше від інших бійців і, можливо, тому вважав своїм правом говорити першим. — Із штабу дзвонили: вас до нагороди представлено.

— Орден Вітчизняної війни першого ступеня — он як! — вставив і своє слово Володя Стрєлков — світлоокий хлопчина з задерикуватим обличчям, густо всіяним ластовинням.

— Качать лейтенанта! — подав хтось ідею. Її підхопили інші, і ось уже навколо запанував веселий гамір, зацвіли посмішки, посипалися дотепи.

— Спасибі, хлопці, спасибі, — схвильовано й зворушено говорить Бобров.— Рано ще мене поздоровляти. Як каже наш взводний філософ Вася Альохін, все ще попереду...

А попереду був бій. Великий, жорстокий, кровопролитний і для багатьох цих юних воїнів останній у житті.

Зовсім неподалік, у районі Корсуня-Шевченківського, затиснуті в залізне кільце 1 і 2 Українськими фронтами, конали в передсмертній агонії десятки тисяч завойовників. Гітлерівське командування всіма силами намагалося врятувати оточених, кинувши їм на допомогу нові сили. Тож не дивно, що бої на зовнішньому фронті були не меншими, а подекуди й напруженішими, ніж усередині кільця.

Пізнього вечора прийшло повідомлення, що на Лип’янку, де в обороні стояв 73 гвардійський стрілецький полк, пробивається група гітлерівців, яка має 40 танків і 6 бронетранспортерів з піхотою. Лейтенант Бобров одержав бойовий наказ: із своїм взводом автоматників зайняти висоту, перетнути шлях і не пропустити гітлерівців до лінії нашої оборони.

Десь на сході малиново палахкотіла заграва: там йшов великий бій.

— Друзі, — сказав лейтенант бійцям, — не криюсь, тяжким буде для нас нинішній день. Ми, як бойова охорона полку, першими зустрінемо фашистів. По «Тигру» на брата припадатиме. Це не мало! Але не такий страшний чорт, як його