Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

Таки добре, що все колись кінчається. Хитавиця, нарешті, вляглася. Мишко ворухнувся. О, все ще дошкуляли невидимі колючки. Мишко розплющив очі. Розплющив — і зойкнув. Він себе не впізнав. «Що сталося зі мною? Я схожий на їжака. Велетенського, морського. Здається, зрозумів. Причина у моєму костюмі. Тільки-но акула копнуло мене, як костюм відреагував гучним вибухом. Він роздувся до велетенських розмірів. Потім із звуками пострілів вистромлювалися з гуми гостряки. Ох і накололи ж вони писок морському скаженому собаці. Та що мене штрикає? І раніше, до того, як став їжаком, штрикало. Аааа, це акула електричні розряди у мій бік випускає. Ось вони мене й достають. Значить, не втекла, чатує десь неподалік.»

Мишко шукав поглядом свого кривдника. І знайшов.

Морський пес пом’ятий, з опущеним хвостом, пантрував за ним, своїм смачненьким обідом. Усе ще сподівався його схрумати.

«Ну, що, собако? Взяла мене? Ти дурна і тупа. У тебе малесенький примітивний мозок. І всі ви, акули, дурні», — переможно волав Мишко у прозорий бурдюк.

Хлопчик із злостивим задоволенням спостерігав, як рибина від люті й безсилля міняла колір. Так, її плямиста світло-коричнева шкура темнішала. Врешті-решт стала смоляною.

Рибина заходилася збурювати воду. При цьому загрозливо демонструвала своїй жертві щелепи. Мишко скористався нагодою і дуже уважно їх розглядав. Виявляється, акулячі зуби не лише білі, гострі й загнуті. Вони щільно, трьома рядами вмонтовані в щелепи. Мишко зрадів, що юним натуралістам розкаже і про таке цінне відкриття.

«Треба провчити акулу, щоб не була такою фортовою, — загорівся хлопчик. — Піду на таран і штрикну їй у черево. Адже я — їжак. Хай перестане слати у мій бік електричні розряди.»

Акула немовбито здогадалася про намір сміливця, бо до нього не підпливала. Мишко і смикав ногами, і махав руками, щоб наблизитися до катрана. Вправи, однак, йому не допомогли. Він не плив, а борсався на одному місці.

Мишко катастрофічно почав зменшуватися. Він не встиг передбачити наслідки свого зменшення, бо водолазний костюм прилип до нього. Затим гостряки гучно вгрузали в гуму, зменшуючись до розмірів бородавок. За мить хлопчик перетворився на горошину. (Так із запізненням і невчасно здійснилось Мишкове бажання, а саме: стати непомітним і не представляти для акули ніякого інтересу.)

Тим часом акула нервувала. «Сердиться, що мене не зжерла», — зробив висновок хлопчик. Рибину явно ще щось турбувало. Бочкоподібне тіло судомно здригалося, а плавники, що біля голови, тремтіли. Ось вона звела хвіст, щоб відштовхнутися й дременути. «Тікає!», — зрадів хлопчик. Однак втекти хижачка не встигла.

З глибоких вод вистромилося довжелезне лезо і блискавичним ударом нахромило акулячу тушу. Води враз набрали кривавих барв. Потвора, що прибула, дзигою крутилася в смертельному танці. Підхоплений кривавим коловоротом, Мишко-горошина (голова у нього хоча й стала манюня, але працювала відмінно) опинився в самому центр бійні. Ним крутило, розхитувало, кидало, опускало й піднімало. На очах хлопчика акуляче тіло розпалося на два кавалка, потім кожен із них ще на два. І так до безкінечності. Страшний меч, як заведений механічний пристрій, рубав і рубав кавалки на все дрібніші й дрібніші.

Мишко втратив відчуття реальності. Неначе потрапив на фантастичне зі спецефектами шоу, можливо, в кінотеатр. І оце передивляється фільм жахів. Увесь екран, від низу до верхньої межі, яскраво-червоний від пролитої крові. З динаміка, включеного на повну потужність, линуть оглушливі звуки. Чути тріск кісток, навсібіч летять шматки скривавленого живого тіла. Він, глядач, тремтить від страху, хоча до кінця й не боїться. Адже свідомий того, що ті біди на екрані, а не в його житті. Вони далеко від нього, а значить — його не дістануть. Але, споглядаючи, водночас переживає солодке піднесення, буйну радість від того, що кривдник покараний.

Хлопчик стискував кулаки і волав, видаючи дикунські звуки радості. Нарешті, нарешті, для страшної сили, якою для морських мешканців представляла собою акула катран, знайшлася ще більша караюча сила.

Не відриваючи очей від бійні, Мишко запитав Ерудита про месника. Ерудит відповів чітко і бадьоро: «Танець смерті риби-меч, що з підряду мечерилоподібних. Характеристика: швидкість руху 130 кілометрів за годину, довжина тіла п’ять метрів, меча — два метри, загальна вага — 350 кілограмів».

Риба-меч похапала, не пережовуючи, кавалки жирного м’яса і блискавично зникла.

Борсатися серед кривавих залишків Мишко (він повернувся до своїх природних розмірів) гидував. Хлопчик перевернувся через голову. О, під ним несла прозорі води річка Гіпакірій.

Хлопчик жваво крутився над річкою — шукав залишений кам’яний чобіт. Плив він і за течією, і проти. Кружляв над кожним прибережним каменем, що виступав. Пильно вдивлявся поміж довгих рослин і водоростей. І все марно. Вкрай засмучений хлопчик прийняв рішення: «Не шукатиму другого чобота. Попливу в одному. Ук-Ра збудували святоші у дельті річки. Не заблукаю».

Проте зі зануренням у прісні води виникли непередбачувані труднощі. Про них Мишко чомусь і гадки не мав. Так, дзвін із киснем, який кріпився на голові, тягнув його догори. Ваги одного чобота вистачало тільки для рівноваги, або ж плавання на певній глибині моря. Проте цієї ваги не вистачало, щоб опуститися нижче. Піднятися він, звичайно, міг, звівши руки над головою. А от спуститися відразу в нижчі води — ніяк. Отож Мишко як плавав над руслом, так і продовжував плавати.

«Нічого, попливу над річкою, — втішав сам себе. — Цікаво, на якій я зараз глибині? І на якій глибині Ук-Ра?» «Глибина моря на цьому місці 35 метрів. Ук-Ра на глибині 2210 метрів[32]», — догідливо повідомив Ерудит.

Плив хлопчик довго. Адже гріб воду руками і лише однією ногою. Друга нога, закута кам’яним чоботом, обвисала і гальмувала рух. Хлопчик страшенно втомився. Швидка течія ріки, що раніше його несла, залишалася недосяжною.

Мишко вже не реагував на прекрасні висячі садки, косяки риб, окремі цікаві екземпляри підводної флори і фауни, назви яких при бажанні міг би узнати від всезнаючого Ерудита. Він вибився з сил. Втішала