Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

Тієї ночі Леонід заснути не міг. Йому стало ясно: треба зробити вирішальний крок. Якщо зробити цей крок, то це для нього в'язниця, а для Гедвіг роки самотності. Він уявляв собі, як відповідає на запитання слідчих юстиції, які йому не вірять і зовсім його не розуміють.

Якщо ж повернутися, то вони з Гедвіг залишаться принаймні разом. Він сподівався і надіявся, що зрештою настане час, коли йому дадуть спокій. А що його чекає там, на Заході? Що спонукає його на цей крок? Чи не тішить він себе фантазіями, що його визнання зменшать провину, а страждання сприймуть за покуту? Чи це бажання самознищення? Кому потрібно його визнання вини? Так, він учинив злочин і провинився. Перед Зарембою, перед професором, перед Гедвіг та своїм хлопчиком. А перед тими суб'єктами на Заході, перед якими збирається розкаятися? Чи мають вони респект до людини, до її свободи, до її недоторканості? Не смішіть мене, чи краще сказати: не змушуйте мене плакати! Там, в СРСР, більше ідеалізму, більше віри в людину, ніж будь-де. Попри всі страхіття вони йдуть своєю дорогою. Багатьох з них там він ненавидів, але багатьох і любив, почував себе з ними спорідненим. А надія, яку так довго плекав, що саме там народжується щасливе майбуття, його не покидала й досі. Якби його тоді не спіймали у поїзді, якби його тоді не залякав Кірповський, якби дозволив йому тоді піти з каяттям, життя склалося б зовсім інакше. Але жереб кинуто! Така вже доля! Хіба його зрозуміють на Заході? Хіба зрозуміють, навіщо він усе це зробив, навіщо визнає тепер свою вину? Він признався Гедвіг, що це смерть їхньої дитини дала йому цей шанс, останній...

— Не можеш заснути? — озвалася Гедвіг.

— Не можу.

Вона повернулася до нього і обняла. Востаннє...подумав Леонід, і на його очах виступили сльози.

Юрій сам заїхав за ними на «фольксвагені». Це мало справити враження, що охорону зняли. По дорозі до Альбрехтсгофу вони сказали Юрію, що пробудуть там цілий день, і попросили заїхати за ними щойно увечері.

Коли зранку вони пішли замовити два вінки до ближньої крамниці квітів, то побачили вже знайомий їм «вартбург». А тітка не на жарт насторожилася, коли побачила на тихому подвір'ї машину з суб'єктами з явно вираженою слов'янською зовнішністю.

— Чого їм треба?

— Вони дбають про мою безпеку, тітонько, — відповів Леонід тоном, який прозвучав гіркіше, ніж думав. Вона тільки глянула на нього і замовкла. Всіх охопив страх.

Пополудні вернувся брат Гедвіг Петер, який схвильовано став розказувати про те, що на КПП Штакен більшість пасажирів, які їхали до Західного Берліна, висадили з поїзда. Стільки контролерів у поїздах ще не було, і люди були просто розлючені. Розлючені і налякані, подумав Леонід. Він кивнув головою до Гедвіг і піднявся до її кімнатки. Вона — за ним.

— Ось і все! — сказав він.

— Але батька ще немає, — затялася вона, — я... навіть не попрощалася з ним.

— Це й на краще. Ми вийдемо, наче просто прогулятися.

Якусь мить вона виглядала просто безпорадною.

— Гедвіг, дівчинко, кріпись! Що менше домашні знатимуть, то меншою буде їхня відповідальність.

Вона неуважливо розглядалася по кімнатці і раптом запитала вагаючись:

— Чи... можу взяти пуховичок Андреаса... на спомин?

Леонід хотів був заперечити. Пуховичок, навіщо? Це було б нерозумно, навіть небезпечно. А якщо його знайдуть... це може їх зрадити. Але не наважився відмовити, — Гедвіг виглядала такою смутною.

— Добре, бери!

Вона витягнула з шафи голубий картатий пуховичок з вишитими оксамитовими лебедями і стала його пакувати. Може, це зігріє її серце, адже він уже стільки у неї забрав. Коли спустилися, то почув, як Гедвіг заговорила до тітки про те, що вінки будуть готові щойно в неділю вечором, а вони зараз хочуть прогулятися і чи повернуться до приходу батька...

— Петере, прогуляєшся з нами?

Хлопець глянув на Леоніда.

— Так.

— То вийдемо задніми дверима. Чи можна пройти через сад твого приятеля Віллі?

— Так.

— А тепер піди глянь на вулицю, чи немає там машин. Зустрінемося у саду Віллі.

Тітка зайшлася слізьми, подала йому руку і прошепотіла:

— Подбай про неї.

— Як тільки зможу, — пообіцяв він. Прозвучало це двозначно. Леонід ще незграбно поцілував її, кинувши вже на ходу:

— Прощавайте!

Вони вийшли на стежинку, зачіпаючи головами гілки дерев. Петер уже чекав у саду.

— На розі вулиці стояла «волга», і щойно під'їхав ще зелений «фольксваген».

— А «вартбург» був?

— «Вартбурга» не бачив. То що, підемо до Фалькензее?

— То хіба єдина дорога?

— Побіжу наперед глянути, чи все в порядку. Дам вам знак, — сказав Петер.

— Тільки не перестарайся, — кинув йому Леонід навздогін. Петер нагадав йому того безтурботного хлопця, який спритно ховався від контролерів, допоки одного разу...

Дорога до Фалькензее пролягала через поле. З вулиці її не було видно. До того ж Петер забігав уперед, видивляючи, чи хтось за ними не стежить.

— Якщо нас затримають, скажемо, що пішли до Фалькензее по морозиво. А що скажеш про пуховичок? Що хотіла здати до хімчистки?

— Ні, пообіцяла його подрузі.

До Фалькензее добралися без пригод, проте підійти до залізничної станції Леонід не наважився. Там напевне буде контроль.

— Петере, візьми таксі на зупинці.

— Це надто круто, — підліток, який замовляє таксі! Але я знаю поблизу один гараж.

Це вже був ризик,