Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

Уже там ми почали розуміти, що нас обдурили. Питання: чому нас так легко ошукувати? Тому що ми самі цього хочемо... Не знаю: хотімо чи хочемо? Як правильно? Тривалий час живу сама, незабаром розучусь говорити. Зовсім замовкну. Можу зізнатися... Від чоловіка приховала б, а жінці скажу... У мене очі на лоба полізли, коли я побачила, яка кількість жінок їде на цю війну. Гарні і негарні, молоді і не дуже молоді. Веселі і злі. Пекарі, кухарі, офіціантки... Прибиральниці... Звичайно, у кожної був свій практичний інтерес — хотілося заробити, може, і особисте життя влаштувати. Усе незаміжні або розлучені. У пошуках щастя. Долі. Там щастя було... І по-справжньому закохувалися. Грали весілля. Тамара Соловей... Медсестра... Принесли на ношах вертолітника, чорний увесь, обгорілий. А за два місяці вона мене покликала на весілля — вони одружуються. Я питаю дівчат, з якими жила в кімнаті: як мені вчинити, у мене жалоба? Мій друг загинув, мені треба написати його мамі, я два дні реву. Яке тут весілля? «Післязавтра, може, і її жениха вб’ють, зате буде кому над ним поплакати», — відповідають дівчата. Мовляв, нічого думати — йти чи не йти, подарунок шукай. Подарунок у всіх однаковий — конвертик із чеками. Екіпаж жениха прибув з каністрою спирту. І співали, і танцювали, і тости підіймали. Кричали: «Гірко!» Щастя скрізь однакове. Особливо жіноче щастя... Усяке було... Але запам’ятовувалося красиве... Комбат увечері зайшов до мене в кімнату: «Не бійся! Мені нічого не треба. Ти посидь, я лише подивлюся на тебе».

Але віра була! Велика віра! У щось вірити — це так красиво. Чудово! Відчуття брехні... І віра... У нас це якось уживалося... Може, я не могла уявити іншу війну, не схожу на Велику Вітчизняну. З дитинства любила військові фільми дивитися. Я так вважала... Я так собі в уяві малювала... Ну, такі сцени... Хіба може військовий шпиталь обійтися без жінок? Без жіночих рук? Лежать обпечені... Понівечені... Навіть просто руку покласти на рану, передати якийсь імпульс. Це ж милосердя! Для жіночого серця робота! Чи вірите ви мені? Чи вірите ви нам? Ну, не всі ж там були повії та «чекістки»? Хороших дівчаток було більше. Як жінці вам довіряю... Як жінці... З чоловіками краще мовчати про це. В обличчя сміятимуться... У мене на новій роботі (я приїхала і звільнилася з колишнього місця) ніхто не знає, що я з війни. З Кабула... Нещодавно засперечалися про Афганістан: що за війна, чому війна — і наш головний інженер мене перервав: «Ну що ви, молода жіночка, можете тямити у військових справах... Чоловіче це...» (Засміялася.) Я зустрічала на війні багато хлопчиків, які самі намагалися потрапити на найнебезпечніші операції. Гинули, не замислюючись. Я там багато спостерігала за чоловіками. Підглядала... Було цікаво... Ну... що у них там у головах, що за мікроб такий? Завжди вони воюють... Я бачила, як вони ризикували життям, як вони вбивали. І вони й досі вважають себе особливими, оскільки вони вбивали. Їм випало те, що обійшло інших. Може, це хвороба? Існує мікроб. Вірус... Заражаються ним...

Усе перевернулося вдома... Серед своїх... Їхали з держави, якій ця війна була потрібна, а повернулися до країни, якій ця війна ні до чого. Свій соціалізм у занепаді, уже не до того, щоб будувати його за тридев’ять земель. Ніхто Леніна і Маркса вже не цитує. Не згадує про світову революцію. Герої тепер інші... Фермери, бізнесмени... Ідеали інші: мій дім — моя фортеця... А нас виховували на Павці Корчагіні... На Маресьєві... Ми співали пісні біля багать: «Перше думай про рідний край, лиш тоді про своє». Незабаром над нами кепкуватимуть. Дітей лякатимуть. Образа не від того, що нам чогось не додали... Медальок забракло... Нас викреслили, ніби нас не існує. Потрапили між жорна...

Перші півроку я не могла заснути вночі. А коли засинала, снилися трупи, обстріли. Із жахом схоплювалася. Заплющу очі — картини повторюються. Записалася на прийом до невропатолога. Він вислухав і здивувався: «Ви що, так багато трупів бачили?» Ой, як мені хотілося дати йому в його молоду пику!! Ледь стрималася... Умовила себе... Я могла й матюка загнути! На війні навчилася. До жодного лікаря я більше не пішла. Почалася депресія... Уранці мені не хочеться підійматися з ліжка, умиватися, розчісувати волосся. Усе роблю понад силу, примушую себе. Йду на роботу... З кимсь розмовляю... Спитай мене ввечері — нічого не згадаю. Я дедалі більше й більше не хочу жити. Музику не можу слухати. Вірші читати. Раніше я все це полюбляла, усім цим жила. Нікого на гостину не кличу. І сама не ходжу. Сховатися ніде — кляте житлове питання! Живу в комуналці... Що я заробила на війні? Убралася дещо... Меблі купила італійські... Але лишилася сама... У тому житті нічого не знайшла і в цьому загубилася. Із цим життям я теж не збігаюся. Мені все одно хочеться в щось вірити. У мене забрали... Мене пограбували... Не тільки гроші в банку пропали (інфляція) — гірше: конфіскували минуле. У мене немає минулого... Немає віри... Чим жити?

Ви вважаєте, що ми жорстокі? А чи здогадуєтесь, скільки жорстокості у вас? Нас не запитують і не слухають. Але про нас пишуть...

Імені мого не називайте. Вважайте, що мене вже немає.

Службовка

— На цвинтар летиш, мов на зустріч...

Перші дні ночувала там... І не боялася... Я тепер політ птахів дуже розумію, і як трава гойдається. Навесні чекаю, коли квітка із землі до мене проб’ється. Підсніжники посадила... Щоб скоріше дочекатися привіту від сина. Вони звідти до мене підіймаються... від нього...

Сиджу в нього до вечора. До ночі. Іноді як закричу, і сама не почую, поки птаство не здійметься. Ґвалт воронячий. Кружляють, пурхають наді мною, я й отямлюся. Припиню кричати. Усі чотири роки щодня приходжу. Або вранці, або ввечері. Одинадцять днів не була, коли з мікроінфарктом лежала, не дозволяли вставати. А підвелася, помалу до туалету дочовгала... Отже, і до сина добіжу, а впаду — так на його могилку. У лікарняному халаті втекла...

Перед тим сон бачила. З’являється Валера:

— Мамусю, не приходь завтра на