Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Там, де ми живемо. Буковинські оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

246
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання" автора Маріанна Борисівна Гончарова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58
Перейти на сторінку:

– Нє… – Григорович розгубився, який ще Олексієчко. (Я ж казала, що його Олесем звуть, якщо не Григоровичем.)

Голос прізвище називає.

– Я, – зізнається Григорович.

– Так це ж я, твоя Ляля!

– Ааа…

– Я приїхала, Олексієчку.

– Куди?

– Таж до тебе. От безтолковий, – і сміється ласкаво. – Я ж тут. У готелі «Плакучая ива». Приїжджай швидше. Буду чекати тебе в холі.

Ой блііііін! Ой бліііін-бліііін! – Григорович нажаханий, цього ще бракувало. Незнайома тітка заявилася і хоче зруйнувати його родину та його життя.

– Лізонько, я зараз! Миттю. Тут… Вирішу одну справу. Товариш подзвонив. Старий товариш. Колишній однокурсник. Покажу йому, як звідси виїхати, бо він заблукав… До сутінків щоб виїхав. Швидше щоб.

– Куди, Олесю, куди?!

– Та тут, поряд. Я швиденько.

– Пиріжки з вишеньками будуть скоро. І Митрика везуть діти. Самі їдуть на весілля. А Митрик у нас буде аж два дні.

– От, красота! – повеселішав Григорович.

Митрик-сонечко! Світло у віконечку. Внучок пещений солоденький приїде до них. Духмяний бешкетник коханий, а тут якась чужа жінка!

Вийшла назустріч. Випливла. Струнка, доглянута, ой божечки, щоб ніхто лиш не побачив з наших. Навіть на шию хотіла кинутись, але ж Григорович – солдат, можна сказати. Старшина застави. Ухилився вчасно. Розцінила впевнено, що це розгубленість та несміливість. І захват, звісно. Пішли до кафе, просто тут, у готелі. Ой, божечко, божечко, ну правда, хоч би не побачив ніхто. Вона вся ошатна така, із зачіскою. Нетутешня.

Замовили щось. Вона, ця в Червоному Пальті, хоч і в блакитній кофтинці, щебече і щебече. Плани складає. Запитує, мовляв, а куди ми з тобою завтра поїдемо? Ти ж покажеш мені тут усе?

Ні, ну нормально, га? Навіть не питає, чи є час у людини, чи хоче він її водити історичними місцями рідного краю чи не хоче.

Григорович сидить грудкою згорбленою як на голках, на телефон свій дивиться і думає: «Лізо, Лізонько, ну подзвони, благаю! Лізко! Зараза! Ну подзвони ж мені негайно! Подзвони і закричи. Накажи мені, Лізо, ану додому негайно, Митрик чекає! Коли я рибалити їду, ти ж по сто разів на годину дзвониш, а коли треба… Лізо!» – медитує Григорович на телефон.

А ця в Червоному Пальті, хоч і в кофтинці, лагідно, мовляв, як ти погарнішав, Олексію, і долоньку кладе на його руку. – А як тобі я? Замовимо шампанського, га? І до мене в номер підемо?

«Ойбліііін!» – думає Григорович, витираючи чоло серветкою.

І тут раптом рятівний дзвінок. Григорович цапнув телефон, немовби це граната з вирваним кільцем і ось-ось має вибухнути.

– Слухаю, Лізо?! – тривожно Григорович. – Шо сталося?! Шо таке?!

– Дідусю… – пролунав голосочок онука Митрика.

– Митрику, ти вже приїхав, рідненький?! – закричав полегшено в слухавку Григорович.

– Дідуууусю… – плаксиво заскиглив Митрик, відчувши, що дід ось-ось дасть слабинку. – А бабуся не хоче зі мною в магазин іти купити т’акто’! Сказала, що т’еба тебе почекати. І тоді будуть і пи’іжки, і т’акто’.

– Трактор?! – завив Григорович. – Та як же ж так?! Та шоб дитина була без трактора?! Буде трактор. Вже їду, Митрику. Зараз буду. – І до Лялі: – Вас провести на автобус? А взагалі тут же ж поряд. Автобуси у ваш бік кожні дві години.

Григорович під розгубленим поглядом цієї у Червоному Пальті підхопився радісно, накинув куртку, швиденько розрахувався з офіціантом, перепросив, побіг до виходу, а біля дверей затримався, повернувся до столика. Де сиділа ця бідолашна дивна жінка – мужчина він чи ні! – і сказав:

– Знаєш, шо, Ліля…

– Ляля… – відгукнулася сторопіла Ляля.

– Ти, Ліля, давай їдь додому. Ну от шо ти оце навигадувала?! Ну, вибач. Побіг я. Там у мене… Внучок. Митрик… Приїхав. Трактор треба… Срочно!

– Як-кий трактор?

– Та Митрику ж. Це життєво необхідно, розумієш, щоб у дитини був трактор. – І додав командним тоном: – Їдь додому!

Ніколи ще за свої чотири роки онук Митрик не отримував так швидко те, чого хотів. Дідусь купив йому і трактор, і цукерок, і пазлів з машинками, і розмальовок. І ще вони ходили на заставу дивитися і годувати службових собак. І їздили до річки кидати камінці. І потім вечеряли, а після – мультики, компот і пиріжки з вишеньками. І дідо довго читав Митрику книжечки перед сном.

Пізнього вечора, стоячи в обнімку з Лізонькою над сплячим Митриком, сперечалися пошепки, на кого він більше схожий, на Лізоньку чи на Григоровича. Дійшли згоди, що вродою в Лізоньку, а характером – у Григоровича.

А, ледь не забула. Від «Однокласників» Григорович відписався. Та ну їх, тих «Однокласників», та нащо вони здалися, ну їх!


Оглавление
1 ... 57 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"