Читати книгу - "Моє сторіччя"

смерділо сечею. Один із маршрутів, із центру міста до Кройцберґа, ми називали «Ґльокенґассе 4711»[43], бо всі — і біженці, і ми — змушені були чалапати там по коліна в нечистотах. Згодом я став ходити останнім у колоні, замикальним, і ставив на місце каналізаційний люк, про який забували біженці, що зазвичай спускалися під землю в паніці. Так трапилося, наприклад, у стічному каналі під Еспланаденштрассе у північній частині міста. Щойно опинившись на території Заходу, люди на радощах здійняли неймовірний галас. І тут їх почули хлопці з Народної поліції, які стояли на посту з того боку, — і закидали канал бомбами зі сльозогінним газом. Або ще одна історія — із цвинтарем, огорожа якого була частиною Берлінської стіни. Ми викопали в піску тунель до самого колумбарію, і ним можна було проповзти на інший бік. Усе виглядало дуже невинно: наші поважні клієнти з квітами та іншими цвинтарними аксесуарами просто раптово зникали. І це кілька разів пройшло успішно, аж поки одна молода жінка, яка хотіла втекти разом з маленькою дитиною, не забула поряд із входом у тунель дитячий візочок, і це, ясна річ, відразу ж помітили.

З такими невдачами доводиться рахуватися. Але ось вам, якщо хочете, інша історія, в якій усе завершилось успішно. Вам уже досить? Розумію. Я вже звик, що всім ці розповіді швидко набридають. Кілька років тому, коли Стіна ще стояла на місці, було інакше. Тоді мої колеги по роботі, а я працюю на теплоцентралі, зібравшись за святковим недільним сніданком десь у кнайпі, час від часу питали: «Уллі, розкажи-но нам, як ти перевіз сюди свою Ельке?» Але сьогодні вже ніхто нічого навіть чути про це не хоче. А тим більше тут, у Штутґарті, бо шваби вже і в шістдесят першому мало що знали про те, що відбувається в Берліні… А після того як Стіна раптом упала, ще менше. Думаю, вони би навіть були не проти, щоб вона й досі стояла, — бо тоді їм не довелось би платити податок солідарності, який запровадили, відколи Стіни вже немає. Тож я більше про це не розповідаю, хоч то й були мої найкращі роки, коли ми по коліна в нечистотах брели через каналізацію… Або повзли тунелем під цвинтарем… У кожному разі, моя дружина має рацію, коли каже: «Тоді ти був геть іншим. Тоді ми жили по-справжньому…»

1962

Якщо сьогодні Папа Римський має намір відвідати своїх людей десь у Африці, чи, скажімо, в Польщі, і при цьому не хоче наражатися на небезпеку, роблять так само, як ми тоді з нашим головним «транспортним диспетчером»: він сидів у залі суду в закритій з трьох сторін скляній клітці. З того боку, де стояв стіл судді, клітка мала відкрите віконечко. На вимогу служби безпеки я поставив на клітку спеціальне дороге куленепробивне скло тільки з трьох сторін.

Моїй фірмі пощастило отримати це замовлення, бо ми завжди маємо незвичайних клієнтів. Наприклад, банківські філії по всьому Ізраїлю чи ювелірні крамниці на Діценгофф-штрассе: на їхні вітринах розкладено коштовності, тому ці вітрини треба захистити від злодіїв. А в Нюрнберзі мій батько тримав скляну майстерню і мав замовлення навіть із Швайнфурта й Інґольштадта. Нюрнберг колись був гарним містом, там раніше жила вся моя родина. Там було достатньо роботи до самого тридцять восьмого, поки світ довкола не завалився, самі знаєте чому. Однак Всевишній не дасть збрехати, що я, коли ще був малим хлопцем, не раз проклинав усе на світі через те, що мій суворий батько змушував мене гарувати день і ніч.

Нам із моїм молодшим братом дуже пощастило. Ми встигли втекти. Тільки я і він. Усі інші, навіть обидві мої сестри й усі двоюрідні брати та сестри, коли почалася війна, потрапили спершу в Терезієнштадт, а потім — сам не знаю куди, чи то в Собібор, чи то в Аушвіц. Тільки мама померла ще до цього, як то кажуть, своєю смертю, через проблеми з серцем. Про них же нічого більш конкретного не зміг дізнатися навіть мій брат Ґерсон, який уже потім, коли настав мир, шукав їх усюди, навіть у Франконії. Йому вдалося вивідати лише точні дати їхнього вивезення, бо ж із Нюрнберга, де жила наша родина, виїхало багато переповнених товарняків із людьми.

І ось тепер він, кого всі газети називають «Диспетчером смерті», сидить у моїй скляній куленепробивній коробці. Я перепрошую, якщо моя німецька вже не дуже добра, бо мені було дев’ятнадцять, коли ми з моїм молодшим братом, якого я тримав за руку, втекли до Палестини на кораблі, — але цей, хто сидить у своїй скляній коробці й поправляє свої навушники, розмовляє ще гірше за мене. Пани судді, які добре знають по-німецьки, теж так кажуть, коли слухають його довгі, мов глисти, речення, в яких можна заплутатися. Але я знаходився ще далі, серед звичайних глядачів, тож зміг зрозуміти не все — лише те, що він просто виконував чужі накази. І що таких, які просто виконували чужі накази, таких ще багато бігає на волі, бо їм щастить. І вони тепер заробляють багато грошей, один навіть став державним секретарем Аденауера, з яким наш Бен-Ґуріон мусив колись домовлятися про гроші.

І тоді я сказав собі: послухай, Янкеле! Тобі треба було зробити сто, ні, тисячу таких скляних кліток із куленепробивного скла. Якби ти взяв на роботу ще трохи людей, то твоя фірма змогла би зробити всі ці клітки, ну, може, не за раз. І тоді, як тільки звучало би якесь нове ім’я, приміром, Алоїз Бруннер, ти би ставив на стіл маленьку скляну клітку, а