Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

шлях до втечі, тішить себе надією, що знайде дорогу, яка обминає Стрий. Стрий. Це слово сиділо в мені від самого народження. Воно сиділо глибоко-глибоко, непізнане й нерозбуджене. Воно було в мені ще з дитинства і, можливо, тоді в школі, ми вчили про відроги Карпат, і я побачив на карті посеред ясно-жовтої плями слова «Галичина», «Львів», «Стрий», у мене раптом пробіг мороз по шкірі. Але потім я про це забув. Доля, мабуть, уже не раз поціляла в мене фатальним гачком смерті, але він ніколи не застрягав. І тільки це коротке малесеньке слово «Стрий», яке до часу дрімало десь у мені всередині, зачепило той гачок намертво...

«Стрий», це маленьке, крихітне, страшне й криваве слово піднялося в мені, перетворилося в якусь чорну хмару, яка вже все затьмарила. А вона ще вірить, що знайде дорогу, яка веде повз Стрий...

До того ж, мене щось не вабить намальована нею перспектива. Не вабить глухе село в Карпатах, де вона гратиме на роялі пастора. Мене не приваблює ця уявна певність... поки що це лише порожні обіцянки й обітниці, а щось певне можна знайти лише за темним, непевним обрієм...

Нарешті двері відчиняються, й Андреаса вражає блідість, яка розлилась по Оліниному обличчі. Дівчина в накинутій хутряній пелеринці й маленькій кокетливій шапочці, з-під якої на плечі спадає чудове золотаве волосся, а годинничка на руці вже нема, бо ж він дістав назад чоботи. Рахунок оплачено. Стара пані загадково всміхається, згорнувши руки на запалому животі. Коли солдати, закинувши ранці за плечі, збираються виходити, вона вимовляє, всміхаючись, одне-єдине слово:

— Стрий.

Оліна цього не чує, вона вже за дверима.

— Мені теж,— каже тихо Оліна, коли вони сидять поруч в автомобілі,— мені теж винесли вирок. Я стала зрадницею своєї Вітчизни, бо пробула цілу ніч з тобою замість випитувати таємниці в генерала.— Вона бере його за руку й усміхається.— Але не забувай, що я тобі сказала: хоч би куди я тебе повела, там і буде життя. Не забудеш?

— Ні,— відповідає Андреас.

Вся ця ніч проходить через його свідомість ниткою, яку він розмотує зі шпульки пам'яті; нитка розмотується гладенько, тільки в одному місці заважає вузлик, який не дає йому спокою. «Стрий», сказала стара. Але звідки б їй знати, що саме Стрий... Він же з нею не говорив про це, а Оліна тим більше не могла вимовити вголос це слово...

Отже, така вона, дійсність: рівний шум двигуна аристократичного авто, м'яке світло фар вихоплює з темряви безіменну вулицю, дерева, іноді будинки. Все навколо потопає в сірих сутінках. Спереду маячать дві потилиці і плечі з унтер-офіцерськими погонами. Обидві потилиці майже однакові, міцні німецькі потилиці. Від водія повільно повзе назад цигарковий дим, бо шибка в нього трохи опущена. Поруч дрімає Блондин, схожий на хлопчака, який стомився, набігавшись і награвшись, а праворуч сидить Оліна, він весь час відчуває м'який дотик її шубки... Нитка спогадів про цю чудову ніч біжить гладко й розкручується дедалі швидше, але поки він знову натикається на той дивний вузлик, згадуючи, як стара сказала «Стрий»...

Андреас нахиляється вперед, щоб подивитися на слабо освітлений циферблат годинника, й бачить, що вже шоста година, рівно шоста. Темний жах пронизує його, і він думає: «Боже, боже, на що я змарнував свій час, я нічого не встиг зробити, я за все життя нічого не зробив, я ж повинен був молитися, молитися за всіх; Пауль десь удома в цю мить підіймається східцями до вівтаря й починає проказувати молитву: „Те Deum“...»

Андреасові губи теж уже готуються вимовити «Те Deum», але в цю мить якась гігантська невидима рука накриває автомобіль, який повільно повзе під гору, Андреас відчуває якийсь моторошний беззвучний подмух, і в цій тиші звучить сухуватий голос Віллі, який питає водія:

— Куди ж це тебе несе, колего?

— У Стрий,— відповідає безтілесний голос.

І тут два невидимі ножі з несамовитим, шаленим скреготом розпанахують автомобіль: один врізається в металеве тіло машини спереду, а другий — ззаду, автомобіль стає дибки, крутиться, люди, що їхали в ньому, зарепетували...

Потім знову настає тиша, яку порушує лише діловите потріскування язиків полум'я, що пожирають автомобіль.

Господи, невже вони всі загинули, думає Андреас, а мої ноги... мої руки... чи від мене лишилася тільки голова?.. А де ж усі?.. Я лежу на безлюдній дорозі, а на груди мені тисне неймовірний тягар, так наче весь світ упав на мене, і я не можу видобути з себе навіть слова для молитви...

Невже я плачу? — раптом думає він, відчуваючи, як по щоках стікає якась волога. Ні, то щось капає згори. І в передранішній імлі, коли ще не золотиться жоден сонячний промінчик, він раптом розгледів, що то Олінина рука звисає з понівеченого заліза над його головою, а з руки на обличчя йому капає її кров. І тоді він справді заплакав, але вже не дізнався про це...

Де ти був, Адаме?
Переклала Галина Лозинська

Всесвітня катастрофа таки може на дещо