Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Риб’ячі діти 📚 - Українською

Читати книгу - "Риб’ячі діти"

390
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Риб’ячі діти" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 70
Перейти на сторінку:
Люди, народи – ось хто їх створює, їх утворює та утверджує. Не видумують, а саме створюють – з часу та простору, зі звуків та тиші, наче місять із глини протягом кількох століть. І тоді замовлення, камлання й пісні стають молитвами і святими писаннями, а танці навколо полум’я, колективні рухи перед полюванням – ритуальними ходженнями навколо барханів, скель, статуй, території, храмів. Так народжується нова енергія, новий образ бога. Божественна енергія, збурена зусиллями багатьох поколінь. Джерело, до якого можуть і будуть звертатися нащадки, черпаючи волю, силу, віру в свою правоту, світогляд. Коли немає такого джерела, коли воно зникає, усихає, люди або помирають від спраги, або починають процес відтворення бога з самого спочатку…» – так думав Сірий, з останніх сил здираючись на гору Хом’як. Він намагався узагальнити своє життя, підбити підсумок, зрозуміти, чому сталося саме так, і за що саме йому випала така паскудна доля, та й взагалі, за що такі паскудні долі випадають людям? Але відповіді він не мав, лише навпомацки, як оце зараз хапався за маленьку ялинку на схилі, хапався і за думки про походження віри та сутність богів. А все ж якийсь час йшло нормально, життя налагоджувалося, Сірий навіть почав бачити в такому – спокійному, послідовному – порядку речей якийсь такий сенс і привабливість; і звідки взялася смертельна хвороба – невідомо, як і звідки взявся той клятий піп, одне зачепилося за інше, і ось тобі маєш – все, кінець, фініш, ауфідерзейн! І тепер вже нічого не повернеш, не зміниш, і потрібно йти, дертися нагору, по дорозі, яка будь-якому старому діду дається втричі легше – сили з кожною хвилиною покидають Сірого, і лише одна думка надає наснаги – на відміну від інших, йому не доведеться повертатись.

Вікторія теж піднімалася нагору – крутими східцям дзвіниці храму Воскресіння, але точно знала, коли і задля чого має повернутися. Побувавши на дзвіниці нещодавно із дідом, вона приголомшилась неймовірним краєвидом і не могла не використати таку можливість – їй насправді припала до вподоби ідея – зробити документальний фільм про місто, про колекції років, колекції часу, про долі людей; бо люди забувають і відходять, а плівка, цифра допоможуть зберегти все значно довше, та й точніше; тож потайки домовилася з тим самим рудим куцебородим дяком, що супроводжував їх перший раз. Дяк, на диво, швидко погодився; очевидно, він любив дзвіницю, любив дзвони, тож повідомлення Сікорського, що в стіні існують порожнеча і велика тріщина – Вікторія показала йому на відеокамері все, що занотувала з вікна жіночого туалету мерії, – глибоко вразило його. Дяк назвав час, коли можна прийти, самотужки швидко вирішив формальності з настоятелем – той якраз відбував на відкриття крематорію – і от тепер вів дівчину ближче до неба. Погода стояла листопадна, кругом, як жартував дідусів друг Сергій Кіндратович, – «…тільки голі дерева, без майок, без трусів», але ж саме це й звільнювало пейзаж від зайвини – місто крізь мереживо чорних гілок і вологе повітря лежало перед нею як на долоні, навіть ріка відкрила свої береги, смужку холодної води, що повільно несла пале листя, – видно далеко, далі немає й куди. Аби ще не вітер, який рвав статичність картинки, розхитував краєвид, однак, напевне, він дув тільки тут, нагорі, та десь в передмісті – натомість, центральні вулиці просвічувалися сонячним промінням, спокійні і тихі. «Зачароване місце, – подумала вона, – наче ліс. Маленький темний кам’яний ліс, в який, якщо потрапити, то не виблукати-не вибігти-не вискочити-не виповзти…»

Її погляд блукав по будинках і дорогах, розшукував парки, всі знайомі місця, – все мало значення, все мало стати важливим, кожна деталь цікава, потрібно тільки підібрати правильний ракурс, правильний кут, спіймати світло; а ось невеличкий майданчик неподалік від церкви, там зазвичай сидять художники-заробітчани, аматори-пенсіонери, які спеціалізуються на сувенірних картинках, малюючи найдавніший храм міста, щоб потім продати незадорого десь на вулиці. Зараз там сидів лише один горе-митець і ретельно розатирав на мольберті фарби. Вікторія наблизила зображення, і…цього не могло бути! За мольбертом сидів художник, її художник, заслужений митець, визнаний в Європі, лауреат і член, точніше, багаточлен (тьху) і так далі, і так далі, і так далі! Це, без сумніву, він, але значно старіший, ніж вона його пам’ятала, – сивий-сивий, зігнутий, зовсім зсохлий, наче завдяки новій даті народження став старший не на два, а одразу на двадцять років. Вона відвела бінокль від очей із подивом і досадою – особистих емоцій до цього чоловіка зараз уже не відчувала – він їх вбив, знищив; натомість, невже він так низько опустився, невже так упав, що тепер малює, як і всі інші недолугі муляри, церкву, і продає картинки гамірливим іноземним туристам, що випадково заблукали сюди в пошуках юних наречених, та містянам-обивателям, для яких живопис – це намальована фотографія об’єкту, який вони можуть впізнати? Вікторія відчула несподіваний смуток, але не стільки за людину, скільки за митця, який раптом закінчився і перестав існувати.

Художник – а то дійсно він зараз сидів напроти дзвіниці й закінчував черговий малюнок – після хвороби і операції почувався вже значно краще. Руки майже перестали тремтіти, і він був готовий повернутися в майстерню до серйозної роботи, але поки вирішив відтворити професійні навички на свіжому повітрі, а позаяк собаки він уже не мав, то за постійний об’єкт малювання вибрав саме церкву – кольори бань його приваблювали безсистемністю змін барв, які наче символізували наш час, та й працювалося, дихалося тут прекрасно. Художник був задоволений прожитими роками; і тепер вже знав напевне, що старість починається саме тоді, коли людина втрачає можливість стати щасливою, натомість, замінює щастя звичайним задоволенням; тобто старість – це коли людина здатна лише на те, щоб бути задоволеною, і нездатна бути щасливою. Самотність останніх років надала йому багато вільного часу, багато часу для роздумів, і художник чітко усвідомив вельми просту річ – немає жодних гарантій, їх не дає ані походження, ані освіта, ані соціальний статус, ані посада, ані інтелект, що людина вчинить по-людськи, не піддасться на спокуси. Закон лише окреслює коло вчинків, до яких заборонено вдаватись і засвідчує покарання; але ж коли в суспільстві зникають спільні цінності уявлення про буття (навіть віра в Бога вже не є такою), то закон стає також лише інструментом для оборудок. І в таких умовах катастрофи

1 ... 56 57 58 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’ячі діти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Риб’ячі діти"